РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Загальна характеристика експериментальних досліджень
В експериментальній частині роботи проведено обґрунтування доцільності та ефективності запропонованого методу регіонарної ендолімфатичної комбінованої терапії в комплексному лікуванні перитонітів. Комбінована ендолімфатична терапія включала в себе катетеризацію лімфовузла кореня брижі тонкого кишківника, ендонодулярне опромінення лімфи низькоенергетичним гелій-неоновим лазером червоного спектру з довжиною хвилі - ?=632,8нм, із наступним ендолімфатичним уведенням антибіотика згідно з антибіотикограмою та імуномодулятора (тімоген).
Катетеризація крайового синуса лімфатичного вузла кореня брижі тонкої кишки. Катетеризували лімфатичний вузол із групи верхніх центральних брижових лімфатичних вузлів (nodi lymphoidei mesenterici superiores centrales). Операцію виконували наступним чином. Під час релапаротомії, з метою ліквідації причини перитоніту, пошарово розсікали тканини над лімфатичним вузлом кореня брижі тонкого кишківника, і його частково виділяли. Розрізом 3-4 мм розсікали капсулу лімфатичного вузла. Через розріз капсули лімфатичного вузла в субкапсулярний, або проміжний синус уводили тонкий (Д=1,5 мм) поліхлорвініловий катетер, розсічені краї якого утримувалися трубкою. Далі трубку виводили за межі капсули, що давало змогу розправитися розсіченим кінцям катетера у протилежних напрямках, цим самим фіксуючи його у синусі лімфовузла. Капсулу лімфатичного вузла зашивали тонким вузловим швом, кінцями якого над вузлом фіксували катетер. Катетер заповнювали розчином гепарину та закривали на зовнішньому кінці гумовою пробкою. Через додатковий розріз на боковій стінці черева (контрапертуру), виводили зовнішній кінець катетера назовні. Катетер фіксували до передньої черевної стінки шовковими лігатурами, після чого накладали асептичну пов'язку (рис.2.1). При застосуванні гелій-неонового лазера для опромінення лімфи на виході світловоду використовували потужність 2,2 мВт, експозицію 20 хвилин, що відповідає дозі 2,7Дж. Кількість процедур становила 5 на курс лікування. Ендонодулярне опромінення лімфи низькоенергетичним гелій-неоновим лазером здійснювали за допомогою вітчизняної установки АЛОУ-2, яка генерує лазерне випромінювання червоного спектру з довжиною хвилі - ?=632,8нм, та моноволоконного світловоду діаметром 0,4мм, проведеного через катетер в крайовому синусі лімфовузла кореня брижі тонкого кишківника. В подальшому, через цей же катетер ендолімфатично вводили антибіотик згідно з антибіотикограмою в розрахунку на кілограм ваги тіла на добу, та імуномодулятор (тімоген - 1мл на добу), за допомогою інфузомата для дозованого введення лікарських речовин (розчинів) ДШВ-1, вітчизняного виробництва. Швидкість введення становила 0,1мл/хвилину і враховувала об'ємну швидкість лімфотоку в лімфовузлі - 0,16±0,01мл/хвилину [203].
Рис.2.1 Схема катетеризації брижового лімфатичного вузла з метою проведення регіонарної ендолімфатичної комбінованої терапії: 1-капсула лімфатичного вузла; 2- субкапсулярний синус; 3-проміжний синус; 4- катетер, що самофіксується; 5- корок.
При виконанні роботи дотримувались основні вимоги Хельсінської декларації прав людини (1975) та Ванкуверської конвенції (1979, 1994) про біомедичні експерименти.
Об'єктом експериментальних досліджень були 40 безпородних короткошерстих статевозрілих самців собак з масою тіла 12-20 кг без явних ознак захворювань та з нормальними показниками лабораторних тестів (загальний аналіз крові та загальний аналіз сечі). Тварини до експерименту утримувались у віварію Ужгородського національного університету не менше ніж 10 днів. Умови утримання тварин відповідали Правилам роботи з експериментальними тваринами [198]. За 24 години до початку проведення експерименту тварин переводили на рідку їжу, а зранку в день операції не годували.
Премедикацію проводили шляхом внутрішньом'язового введення суміші: дроперидол 0,5 мг/кг, димедрол 1,5 мг/кг, анальгін 50-70 мг/кг [94]. Через 15 хвилин після ін'єкції тваринам під місцевою анестезією 0,5% розчином новокаїну на одній із тазових кінцівок виділяли малу підшкірну вену, та вводили в неї постійний діючий поліхлорвініловий катетер, рану шкіри зашивали двома вузловими швами, катетер фіксували одним швом до шкіри. Катетер закривався гепаріновою пробкою. Кров для дослідження забирали через 6, 12, 24,. 48, 72 години від початку експерименту. Через катетер здійснювали внутрішньовенні інфузії розчинів (розчин глюкози 5%, в розрахунку 1,5г/кг ваги; ізотонічний розчин хлориду натрію 0,9% ) [94].
Оперативні втручання на тваринах проводились під внутрішньовенним загальним знеболенням із використанням 2% - розчину тіопенталу-натрію із розрахунку по 25 мг/кг ваги [94]. Виведення із експерименту та умертвіння тварин проводили шляхом передозування тіопенталу-натрію.
Собаки були поділені на дві групи: 10 тварин у першій (контрольній) та 30 - у другій (основній). Усім тваринам моделювали гострий розлитий каловий перитоніт за методикою (Полянський І.Ю.,1996), шляхом перфорації товстої кишки перфоруючим пристроєм із наступнимим зашиванням лапаротомної рани передньої черевної стінки наглухо через всі шари та зав'язуванням лігатур на "бантики". Через 6, 12, 24, 48, 72 години від початку експерименту, тваринам обох груп виконували запрограмовані розкриття очеревинної порожнини для ліквідації причини перитоніту та ефективної санації очеревинної порожнини. Проводили забір вмісту очеревинної порожнини для посіву на поживні середовища для визначення кількісної та якісної оцінки мікрофлори та чутливості її до антибіотика, з наступним промиванням очеревинної порожнини 0,02% водним розчином хлоргексидину біглюконату.
Через 6 годин від початку експерименту в обох групах, при першому розкриттю очеревинної порожнини проводилось ушивання перфоративного отвору товстої кишки трьохрядним вузловим швом, промивання черевної порожнини 0,02% водним розчином хлоргексидину біглюконату з наступни