Розділ 2.5.).
Ф.Шевченко вів також “менш небезпечне” листування з істориками країн
соціалістичного табору в період 1949-1960, перебуваючи на посаді завідуючого
відділом історії країн народної демократії.
В 1963 р. після тривалого часу гострих дискусій часто позанаукового характеру
Ф.Шевченко захистив докторську дисертацію. З цієї нагоди до нього приходили
численні вітальні листи та телеграми. Їх географія свідчить про широкі наукові
зв’язки історика. Кореспонденція надходила з різних куточків України – Львова,
Чернігова, Одеси, Миколаїва, Херсона, Дніпропетровська; союзних республік –
Москви, Ленінграду, Кишинева, Риги, Благовіщенська, Мінська, країн зарубіжжя –
Кракова, Вроцлава, Бухареста, Монреаля та ін. Їх зміст в основному зводився до
висновку про перемогу справедливості, чесність перемоги [132; 133; 147-150].
Епістолярій Ф.Шевченка також дає змогу скласти уявлення про ступінь його
задіяності в науковому і громадському житті. На його ім’я надходила величезна
маса кореспонденції від різних наукових та громадських організацій, приватних
осіб: щодо написання рецензій на художньо-історичні твори від видавництв, від
архітекторів та пам’яткоохоронців з проханням надати експертну оцінку певним
проектам, пам’яткам архітектури, запрошення стати офіційним опонентом при
захисті дисертацій та багато іншого. Такі листи свідчать про значний авторитет
Ф.Шевченка, який не спадав навіть в часи його “опали”, що тривала після його
звільнення з посади директора Інституту археології та накладення партійного
стягнення. Це також свідчить проте, що багато часу вчений змушений був
витрачати не на наукову творчість, займаючись питаннями, які прямо не належали
до його обов’язків.
Втім, він завжди намагався підтримувати колег-науковців, сприяв поступу
наукової кар’єри багатьох молодих вчених. Одним із яскравих прикладів цього є
зразки листування з ленінградським вченим – дослідником творчості Т.Шевченка,
Ю.Марголісом. В своїх листах він висловлює вдячність Ф.Шевченку за постійну
підтримку у важкі часи переслідувань [265, с.304-306]. Відомо, що Ю.Марголіс
був звинувачений у націоналізмі, що не завадило Ф.Шевченку його підтримувати
попри небезпеку для його самого. Пізніше вчений всіляко сприяв учням та колегам
Ю.Марголіса, зокрема Є.Косачевській – дослідниці творчості М.Маркевича,
Т.Яковлевій – дослідниці української історії XVII ст. та ін. [265, с.305]
Свого часу відомий український історик М.Ковальський писав до Ф.Шевченка:
“Ніхто, крім Вас не доклав стільки інтелектуальних та моральних зусиль щоб
талановиті дослідники могли стати в ряд у когорті професіоналів. Честь і хвала
Вам за підтримку і велику життєву і творчу місію...” [130; арк.1]. Ці слова
можуть слугувати своєрідним рефреном до всього життєвого шляху Федора Павловича
Шевченка.
Епістолярна спадщина Ф.Шевченка є цінним джерелом для вивчення його
інтелектуальної біографії. Аналіз епістолярію дає змогу реконструювати ті її
елементи, що не висвітлені або ж мало представлені в інших джерелах. Листування
дозволяє певним чином абстрагуватися від образу історика, представленого в
офіційних документах, дозволяючи представити більш цілісний образ вченого.
Джерельно-інформаційний потенціал листування визначається присутністю в ньому
документів різного походження, змісту та хронології. Відтак, кожен період
біографії історика знайшов своє відображення в епістолярних текстах. Можна
визначити декілька категорій в означеному джерельному комплексі, який окрім
суто службового листування містить зразки, які виходять за його рамки і
сприяють виокремленню певних ментальних рис адресатів, їх рецепції вітчизняного
історіографічного процесу.
Важливим джерелом, які доповнюють в значній мірі інформацію архівних
документів, епістолярних джерел є мемуари – спогади про Ф.Шевченка людей, які
добре знали його при житті – колег, учнів, однодумців. Ці матеріали, попри
елемент суб’єктивності, дозволяють розкрити неофіційні аспекти життєвого шляху,
відтак, їхню цінність важко переоцінити. Більшість із цих матеріалів
опублікована, окремі зберігаються в архіві автора, реконструйовані на основі
інтерв’ю із сучасниками історика. В кожних із спогадів акцентовано увагу на
певному аспекті біографії, який був більше знайомий мемуаристу. Спробуємо
виокремити головну сюжетну канву у аналізованих спогадах та їх джерельний
потенціал.
Так, у спогадах дружини історика Розалії Калманівни [299] є цінна інформація
про перебування Ф.Шевченко в евакуації в Краснодарському краї, Казахстані та в
Узбекистані. Ярослав Калакура [288] звернув увагу на період роботи Ф.Шевченко в
Київському університеті (40-ві роки), його роль в заснуванні кафедри
архівознавства. В спогадах Олени Апанович [392] також детально представлений
означений період і детально висвітлено складний період в житті історика в
атмосфері переслідувань української інтелігенції на початку 70-х рр. Період
спільної праці у відділі спеціальних історичних дисциплін, активного творчого
спілкування висвітлено у спогадах Марії Дмитрієнко [429-430] та Ярослава Дзири
[284]. Діяльність вченого в Інституті історії висвітлюють спогади Миколи
Котляра [300] та Рема Симоненка [295]. Ф.Шевченку як вчителю присвячені спогади
його учнів Геннадія Боряка [281] та Світлани Кисиль [289]. Подібний аспект
висвітлено в спогадах Юрія Пінчука [518] та Тетяни Яковлевої [298], в яких
вчений виступав офіційним опонентом при захисті дисертації. Ігор Верба [282]
згадував про зустрічі з Ф.Шевченком в Інституті української археографії, де він
ділився спогадами про М.Грушевського та Н.Полонську-Василенко, О.Оглоблина,
яких він не знав особисто, втім часто бачив, слухав ле
- Киев+380960830922