Розділ 2. Трансцендентально-антропологічні засади антиномічного статусу моралі
і права у практичній філософії І. Канта і у рецептивному смисловому просторі
посткантівської думки
2.1. Альтернативи морального закону та свободи у концептуальному апріоризмі
трансцендентальної етики
З плином часу, все частіше ми звертаємо свій погляд у минуле, з його допомогою
сподіваємося знайти відповіді на сучасні, сьогоденні питання. Щодо звернення до
філософської спадщини, тут як найкраще підходить класична філософія І. Канта,
вона є “позачасовою”, особливо актуальною і важливою сьогодні. Питання, на які
І. Кант намагався відповісти у своїй практичній філософії: “Що людина повинна
робити?” і “На що людина може сподіватися?” завжди хвилюють людський розум і
спонукають до філософствування.
Щодо ролі кантівської філософії дуже влучно зазначає один із дослідників
трансцендентальної філософії В. Шварц: «Кант – философ нашей судьбы – Кант, а
не Гегель или Ницше, или даже Хайдеггер, хотя последние в большей мере
определяют современную проблематику, чем двигающийся во тьме прошедшего почти
мистический образ Канта» [251, с. 564].
Дискусія Е. Кассирера і М. Гайдеггера, яка уперше у чіткій формі представила
контроверсію гносеологічного і онтологічного прочитання І. Канта на зустрічі
німецьких і французьких інтелектуалів у Давосі, також представляє собою подію в
інтелектуальному житті Європи, котра ще раз ілюструє багатство кантівської
спадщини, із якої черпають ідеї представники зовсім протилежних філософських
напрямків.
Але ставлення до І. Канта як філософа, завжди було неоднозначним. “Кант –
«философ свободы, человечности и совести» (К. Поппер), але в той же час,
І. Кант – «уродливейший идейный калека, какой только существовал» [143,
с. 593].
Викликане це мабуть тим, що І. Кант може бути, прочитаний різним чином, і ця
можливість була реалізована: І. Кант був одним чином прочитаний
філософами-класиками (Фіхте, Шеллинг, Гегель) і іншим чином Шопенгауером,
неокантіанцями, Гусерлем і потім Гайдеггером. Треба сказати і інше: у самого
І. Канта має місце достатня кількість підстав для різночитання. Справа не
повинна бути зведена лише до різниці позицій читачів І. Канта. Різниця,
протилежність оцінок, які надаються як філософії І. Канта в цілому, так і її
різним аспектам, свідчать, не тільки про різницю філософських позицій авторів,
які вивчають та засвоюють І. Канта, а і про те внутрішнє, властиве самому
І. Канту і його роботам різноманіття, суперечливість, які відповідальні за
розмаїття оцінок творчості філософа. Крім того, як зазначає М. Мамардашвілі у
Кантіанських варіаціях, (лекції прочитані в 1982 році в Москві), що свої
читання він умовно називає кантіанськими варіаціями або варіаціями на тему
І. Канта і слово “варіації” тут потрібно розуміти в буквальному, музичному
сенсі слова, у припущенні, що у І. Канта є якісь наскрізні теми, і їх можна
вийняти з горизонтального розгортання викладу, з'єднати в деякі зв'язки,
сполучення і розвивати їх. Розвивати не в марксистському сенсі слова, а у
звичайному, як говорять музиканти - “розвивати тему”, зв'язуючи речі, у викладі
начебто не зв'язані [122, с. 7]. Про величезну роль кантівської філософії можна
сказати і таким чином: “что все развитие философии… должно быть разделено на
два периода: до-критический (или до-кантовский) и после-критический (или
после-кантовский)” [172, с. 441]. Як зазначає А.Л. Доброхотов, важливим є
розгляд саме класичної філософської спадщини і сучасне становище філософської
думки: “побудило ученых заново перечитать правовые разработки немецкого
классического идеализма, в которых теперь видны не только программы будущего,
как оно виделось классикам, но и прообразы драматических заблуждений 20 в.”
[64, с. 154]. Мета історико-філософського підходу до І. Канта була
сформульована Е. Едиксом таким чином: «Нужно его мысль и взгляды, его развитие
исследовать и изложить так, как это было на самом деле, причем в полном
единстве и целостности, насколько это возможно и насколько все это
представляется в настоящее время имеющим ценность» [211, с. 28].
І. Кант провів величезні дослідження у своїй “Критиці чистого розуму” і прийшов
до висновку, що “Критика нашего разума в конечном счете показывает нам, что
чистым и спекулятивным применением разума мы, собственно, ничего не можем
познать” [96, с. 564]. Кінцевою метою, до якої направлені усі спекуляції розуму
є свобода волі, безсмертя душі і буття Бога. Якщо брати до уваги висновки
«Критики чистого розуму», ці три положення є трансцендентними і не мають нічого
іманентного, тобто допустимого з точки зору І. Канта, для предметів досвідного
використання. Якщо розглядати їх, як самі по собі, тоді вони є ілюзорними. Саме
тому І. Кант робить висновок, що «эти три кардинальные положения вовсе не нужны
для нашего знания» [96, с. 584].
Якщо подивитися на це з традиційної точки зору, то можна зробити висновок, що
вся духовна сфера людини, включаючи філософію, релігію, мораль, мистецтво є
такими ж ілюзорними, як і ті ідеї, на основі яких вони існують і функціонують.
І тоді виходить, що такі категорії, як добро, справедливість, красота, істина
та інші є нічим не обґрунтованими і ілюзорними, вони не є об’єктивними, а
значить являють собою суб’єктивну вигадку людини.
Але І. Кант не міг допустити такого трактування своєї філософії, і він з
успіхом виконав задачу обґрунтувати мораль таким чином, щоб це обґрунтування не
суперечило положенням, викладеним у “Критиці чистого розуму”.
Для реалізації цієї задачі І. Кант задається питанням: якщо ідеї розуму і три
вказані кардинальні положення є безкорисними для нашого знанн
- Киев+380960830922