РОЗДІЛ 2
Змістовно-юридична характеристика іпотеки землі за законодавством України та
ФРН
2.1. Особливості визначення предмета іпотеки землі
Як було встановлено у розділі 1 даного дослідження, іпотекою визнається
обтяження земельної ділянки у зв’язку із забезпеченням виконання зобов’язання.
Водночас вітчизняний законодавець дотримується іншої позиції, і відповідно до
ст. 1 Закону України “Про іпотеку” іпотекою визнається вид забезпечення
виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і
користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель (кредитор іпотеки)
має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання
одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед
іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України “Про
іпотеку”. На нашу думку, розгляд змісту іпотеки як застави нерухомості не
розкриває сутності і специфіки цього правового явища.
Обґрунтування авторського визначення поняття іпотеки також пов’язане з тим, що
для встановлення правильності однієї із вказаних конструкцій цього поняття
важливу роль відіграє визначення предмета іпотеки, оскільки саме він обумовлює
сферу правового регулювання іпотечних відносин – земельно-правову чи
цивільно-правову.
За запропонованою нами формулою визначення іпотеки, її предметом є земельна
ділянка, а також інші пов’язані з нею об’єкти.
Положення ст. 1 Закону України “Про іпотеку” при визначенні поняття
«нерухомість» фактично дублюють положення ст. 181 ЦК України, де зазначено, що
до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а
також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим
без їх знецінення та зміни їх призначення. Сумнівів стосовно того, що земля є
об’єктом нерухомості, сьогодні не виникає, в такому значенні цей термін
використовується і в національних стандартах оцінки майна і майнових прав [29].
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна,
судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які
підлягають державній реєстрації.
Втім тлумачення поняття «нерухоме майно», що визначено у ст. 1 Закону “Про
іпотеку”, є, очевидно, розширювальним, оскільки у кредитній практиці до нього
пріоритетно відносять не землю, а, наприклад, жилі будинки, квартири тощо [89,
с.89; 87, с. 37; 16].
Інші законодавчі акти дещо звужують поняття нерухомості, що не відповідає
юридичній природі нерухомих речей. Наприклад, Законом України “Про збір на
обов’язкове державне пенсійне страхування” від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР
[11] у п. 9 ст. 1 закріплено, що нерухомим майном визнається жилий будинок або
його частина, квартира, садовий будинок, дача, гараж, інша постійно розташована
будівля, а також об’єкти, що підпадають під визначення першої групи основних
фондів згідно із Законом України ”Про оподаткування прибутку підприємств” [15].
Визначення нерухомості як об’єктів майна, які розташовуються на землі і не
можуть бути переміщені в інше місце без втрати їх якісних або функціональних
характеристик (властивостей), а також землі, наведене у Законі України “Про
податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 року № 889-IV [19], також
суттєво відрізняється від того, що зазначено у ЦК України.
Як бачимо, в українському законодавстві мають місце неузгодженості та
розбіжності щодо змісту поняття «нерухомість», яке не є новим у праві взагалі
та в українському законодавстві зокрема. Термінологією рухомих і нерухомих
речей оперували ще римські юристи, які взагалі давали докладну класифікацію
речей [274, с. 93]; практично усі цивільні кодекси європейських держав, в яких
у ХІХ–ХХ століттях були реципійовані положення римського права (Франції,
Німеччини, Австрії), дають визначення об’єктів нерухомості, а тому існування
різнобою у розумінні предметів нерухомості у вітчизняному законодавстві є
суттєвим його недоліком.
Оскільки в основі поняття «іпотека» лежить земля як нерухомість і визначальним
є її правовий режим, визначений нормами земельного права, варто проаналізувати
відповідні положення цивільного права і кореспондувати їх з нормами земельного
права.
Щодо визначення нерухомого майна (нерухомості) у вітчизняній науковій
літературі варто зазначити таке. Загальне поняття «нерухомість» включає у себе
два різні види речей: нерухомість у силу свого походження та рухомі за
походженням, але віднесені законодавцем до нерухомості речі. Іншими словами
це – “нерухомість за природою” та “нерухомість за законом” [213, с. 84].
Водночас нерухомість визначається і як земля, тобто фізичний об’єкт, і все те,
що з нею тісно пов’язане (знаходиться на ній) [311, с. 98].
Характерною ознакою для більшості об’єктів нерухомості є їх нерозривний зв’язок
із землею [117, с. 178]. Проте щодо цієї ознаки існує певне застереження –
нерозривний зв’язок із землею розглядається як ознака більшості, але не всіх
об’єктів нерухомості. На нормативному рівні аналогічне застереження містить як
ст. 181 ЦК України, так і, наприклад, ст. 130 Цивільного кодексу Російської
Федерації [33], у якій зазначається, що до нерухомості належать також повітряні
та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а крім того
законом до нерухомості може бути віднесено й інше майно [34].
На нашу думку, варто звернути увагу на позицію, що характеризує інші ознаки
нерухомості. Що стосується саме землі, І. Будзилович та А. Юрченко вказують, що
серед багатьох властивостей вона як природний об’єкт має такі притаманні лише
їй риси: незамінність для людини, територіальну обмеженість (у розмірах),
локальність за місцем розташ
- Киев+380960830922