РОЗДІЛ 2
БОРОТЬБА ЦАРИЗМУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО -
ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ
2.1. Національна політика самодержавства в Україні
На початку ХХ століття український народ перебував під владою двох багатонаціональних імперій - Російської та Австро-Угорської, був найбільшим етносом в Європі, що не мав власної державності. У Російській імперії, якій належало приблизно 9/10 усієї етнографічної української території, проживало за даними Першого загального перепису населення від 28 січня 1897 р. 25,3 млн. українців. Населення дев'яти українських губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської становило - 24,3 млн. З них 17 млн. українці за походженням [114], [115].
На території Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, що перебувала під владою Габсбургів українці становили 62,8 % населення [244, с. 35].
На початку ХХ ст. для українського суспільства була характерна неоднорідність національного складу, що спричинила міграційна політика царизму. У першу чергу, ця політика проявилася у прибутті на українські землі російського робітництва, промисловців, купців, військових, урядовців. Міграція росіян в Україну "ведена стихійно силою шукання ліпшого життя", щороку збільшувалась, забираючи "вигідні" професії і формуючи тим самим на українській території заможні соціальні групи. Внаслідок такої політики великі міста України (Київ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків) почали втрачати свій "національний український колір" й перетворювались у "московські острови серед вкраїнського моря" [346, с. 96]. У містах Київської губернії 33,1% населення міст становили росіяни, 28,1% - українці, Катеринославської, відповідно 46,6% і 27,6%, Таврійської 49,1% і 10,4%, Херсонської - росіяни 45% і українці 17,2% [302, с. 39].
На території Правобережної України проживало 420 тис. росіян, 55% яких мешкали у містах, де вони становили 25% дворян, великої буржуазії, вищого духівництва, військових і пролетарів. Росіяни були задіяні у адміністративній, виробничій, культурно-освітній, побутовій сферах. Українців у містах Правобережної України було 256 тис. Вони чисельно переважали росіян лише у невеликих містах [188, с. 82-83]. В останні десятиліття існування Російської імперії частка українців серед міського населення зменшувалася. Наприклад, у Києві станом на 1917 р. українці становили - 16, 7% [141, с. 3]. За царським указом 1888 р. сільськогосподарське населення державних земель лівобережних губерній на 1/4 поповнювалося вихідцями із Великоросії [305, с. 57]. На території Лівобережної України українці становили за переписом 1897 р. 80,8% населення [244, с. 35].
Свою міграційну та русифікаторську політику в українських губерніях Микола ІІ пояснював так: "Київська, Подільська і Волинська губернії - від віку у вік російські області... у тісному єднанні з росіянами, за походженням місцевими мешканцями" [111, с. 48]. Відповідно, він докладав зусиль для російщення всієї Наддніпрянської України.
На початку ХХ ст. серед робітників видобувної промисловості (на шахтах і рудниках) українці становили 29,8%, росіяни - 63,1%; важкої промисловості, відповідно - 32% і 47,3% [240, с. 14]. У металургії України переважали робітники із центральних районів Росії. На Дніпровському заводі робітників - вихідців із великоросійських губерній було 55%, польських - 27%, українських - 15%; на Олександрівському відповідно - 67%, 2% і 30%, інших національностей - 1%; на сталеварних підприємствах Макіївки робітники-росіяни становили - 85,6%, а українці - 14,3% [292, с. 91 - 94]. Серед робітників будівельної галузі українці становили - 36,7%, деревообробної - 38,3%, залізничному транспорті - 41% [240, с. 14]. Кількісно робітники з місцевого населення переважали у цукровій промисловості - 64,9% [292, с. 93].
Політика царської влади на місцях була спрямована на те, щоб українці виконували важку фізичну роботу і лише невелика їх кількість були задіяні в інших галузях. Українці поповнювали лави некваліфікованих працівників: поденників, чорноробів та прислуги (39,3%). Лише 28,6% їх було серед робітників місцевих промислів робітників торгово-промислового і транспортного комплексу - (28,7%), з яких 387 тисяч працювали на промислових підприємствах [292, с. 79].
Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили 85% всіх зайнятих. У Полтавській та Подільській губерніях українці-селяни становили майже 100% [247, с. 48]. На початку ХХ ст. в Україні було 11.191 великих маєтків, власникам яким належало 10.400 млн. десятин землі (близько 930 десятин на маєток) [349, с. 5]. Упродовж 1862 - 1914 рр. дворянські землеволодіння зменшилося на 53% [402, с. 329].
Процес майнового розшарування на селі спричинив концентрацію землі у заможної верстви. У цей же час, заохочувані пільгами царського уряду на українські землі мігрують селяни з центральних губерній Росії. Напередодні революції 1905 - 1907 рр. 54% селянських господарств мали наділ до 6 десятин, 29,4% господарств - від 6 до 10 десятин, 16,6% - понад 10 десятин надільної землі. У Подільській губернії становище селян було найгірше: на двір припадало 3,8 десятини, і 78,5% дворів мали до 5 десятин землі [349, с. 6]. До 80% селянських господарств були безземельними і малоземельними. Статистики на початку ХХ ст. підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток [282, с. 275].
Політика царизму у сільському господарстві, спрямована на підтримку поміщицького землеволодіння, призвела до соціального напруження на селі і, відповідно, до селянських виступів на території Харківської і Полтавської губерній у 1902-1903 рр. Д.Дорошенко у "Споминах про давнє-минуле" стверджує, що: "... селянські розрухи дуже налякали російський уряд, і для їх приборкання було вжито військову силу. Сам міністр внутрішніх справ Плеве виїхав на місце подій..." [207, с. 29-30]. Лише у перші роки ХХ ст. (до початку
- Киев+380960830922