РОЗДІЛ 2
ВИСВІТЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ РОЛІ ТА ФУНКЦІЙ ПРАВОСЛАВНОЇ
ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ ПРЕДСТАВНИКАМИ
МІЖВОЄННОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
Роль, яку відіграє Церква в суспільстві, та функції, які вона виконує в ньому, визначають характер державно-церковних взаємин. Запровадження християнства в Київській Русі зумовило міцну позицію православної Церкви в суспільстві й державі. Входження більшої частини українських земель до складу Речі Посполитої змінило позиції православної Церкви в суспільстві та функції, які вона виконувала: разом з українським народом, який піддавався національному та релігійному гніту, Церква стала в опозицію до державної влади. Православна Церква відігравала провідну роль у козацько-селянських рухах та Українській національній революції 1648 - 1676 рр., визначала ставлення суспільства до органів влади Речі Посполитої, виконувала функції ідеолога козацтва. З переходом України під протекторат Московського царства, а Київської митрополії - до складу Московського патріархату, православна Церква на українських землях, яку царська влада позбавила національних ознак, перестала відігравати важливу роль у формуванні національної свідомості народу. Тільки з початком національно-визвольного руху на українських землях у 1917 р. православна Церква знов стала відігравати важливу роль у суспільстві. Утвердження на українських землях радянської влади призвело до втрати православною Церквою її позицій у державі.
2.1. Дискусії дослідників щодо історичних обставин та наслідків
хрещення Київської Русі
Історії хрещення Київської Русі в перше десятиліття після Жовтневого перевороту 1917 р. в радянській літературі не було присвячено узагальнюючих публікацій. Лише у 1929 р. з'явилися брошура та стаття публіциста В. Зайця [3.108; 4.287]. Після виходу цих публікацій тема запровадження християнства в Давньоруській державі знов мало досліджувалася до другої половини 1930-х рр. [2.31, арк. 100, 102, 104]. Саме в цей період у радянській історіографії стало активно утверджуватися марксистське трактування соціально-економічного та політичного устрою Давньої Русі. Розпочалося вироблення радянської наукової концепції "хрещення Русі". Згідно Конституції СРСР 1936 р., духовенству надавалися виборчі права. У Постанові Комітету у справах мистецтв при РНК СРСР від 14 листопада 1936 р. та в Постанові журі з конкурсу на кращий підручник з історії СРСР для 3 і 4 класів середньої школи від 22 серпня 1937 р. містилися нові підходи до оцінки прийняття християнства на Русі, зокрема, визнавалася прогресивна роль християнства в історичному розвитку держави [4.337, с. 1; 4.349, с. 140]. Тому наприкінці 1930-х - на початку 1940-х рр. у СРСР з'явилися статті і брошури, спеціально присвячені хрещенню Київської Русі. Зазначену проблему стали активно досліджувати представники української та російської діаспори (зокрема, П. Білон, О. Буць, В. Мошин, М. Таубе, Л. Сухотін, М. Цебринський та ін.), адже у 1938 р. відбулося святкування 950-річчя хрещення Русі [3.55; 3.68; 3.74; 3.75; 3.255, 4.284].
Важливе значення надавалося аналізові дохристиянських вірувань східних слов'ян, адже саме з цими віруваннями дослідники порівнювали християнство, оцінювали його наслідки для суспільно-політичного і соціально-економічного життя давньоруського суспільства. Радянські історики, які належали до так званої "школи М. Покровського", часто ідеалізували ці вірування, протиставляючи їхню вільну від класової нерівності ідеологію "експлуататорській природі християнства". Відомі історики М. Покровський та М. Нікольський досить високо оцінювали дохристиянські вірування східних слов'ян, натомість християнство вважали чужим і непотрібним для подальшого історичного розвитку Придніпров'я явищем [3.190, с. 45-46; 3.204, с. 212-213; 3.205, с. 40]. Історик А. Дмитрєв зазначав, що візантійське православ'я згубило "буйний язичницький дух... волелюбного росса", вбивало "волелюбні поривання до класового звільнення", які містилися в язичницьких віруваннях східних слов'ян [3.96, с. 51; 4.285, с. 61]. М. Рєдін вважав язичницькі вірування давніх слов'ян прогресивними, такими, що "протистояли елементам рабського укладу, які містилися у візантійському християнстві" [3.123, с. 22].
Рядом постанов ЦК ВКП (б) середини 1930-х рр. намітилися шляхи подолання "вульгарного соціологізму" в гуманітарних науках, в тому числі і в історії [3.705-1, с. 5]. Зміна релігійних вірувань слов'ян у Х ст. стала розглядатися в тісному зв'язку з соціально-економічними процесами ІХ - Х ст., змінами політичних форм, новими тенденціями в галузі культури. Це привнесло зміни і в оцінку слов'янського язичництва радянськими дослідниками. У Постанові жюрі конкурсу 1937 р. на кращий підручник з історії СРСР для середніх шкіл ідеалізацію деякими істориками дохристиянського язичництва було названо "відрижкою поглядів антиісторичних, немарксистських" [1.7, с. 140]. Зазначена Постанова вплинула на подальшу оцінку радянськими дослідниками природи дохристиянських вірувань у Київській Русі. Історик А. Козаченко, публіцисти В. Нікольський та М. Шахнович оцінювали відтепер язичництво як відсталу релігію, яка заважала об'єднанню слов'янських племен, затвердженню влади великого князя, зародженню феодальних відносин у давньоруському суспільстві [4.310, с. 74; 4.335, с. 30; 3.258, с. 29].
На відміну від радянських дослідників, діячі УАПЦ, оцінювали язичництво вкрай негативно. Священик УАПЦ П. Білон називав його "мильною вірою", завдяки якій народ жив у темряві й бідності та мав нещасливу долю, а дохристиянський період історії Русі - "віковою ніччю поганства" [3.55, с. 3-4]. Митрополит УАПЦ В. Липківськи