РОЗДІЛ 2
ДЕМОГРАФІЧНІ ТА ЕТНОДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ
При вивченні історії суспільства на особливу увагу заслуговує дослідження демографічної історії, яка є важливою складовою суспільно-історичного процесу. Аналіз динаміки чисельності та етнодемографічного складу населення, щільності заселеності території України, має не лише теоретичну значущість, а й високу практичну цінність. Актуальність такого дослідження зумовлена надзвичайно гострою демографічною ситуацією, яка склалася у країні за останнє десятиріччя. Хоча зменшення темпів росту населення - процес цілком закономірний, навіть, як вважають деякі дослідники, бажаний для досягнення "гармонії чисельності мешканців певної території" [323, с. 36], демографічна криза може загрожувати "самому подальшому існуванню населення нашої країні в досягнутій суспільній якості" [444, с.9].
Демографічні процеси мають інертний характер, тому пояснити їх сучасні особливості лише глобальною перебудовою суспільства неможливо. Аналіз демографічного розвитку українського суспільства у контексті історичних подій дасть змогу схарактеризувати витоки кризи відтворення населення і визначити пріоритетні напрями демографічної та національної політики.
2.1. Динаміка чисельності та особливості територіального розміщення населення
Наприкінці 50-х рр. ХХ століття в Україні завершилися основні адміністративно-територіальні зміни, в минулому залишилися голодомор, репресії, депортації народів, стабілізувалися міграційні процеси і закінчився післявоєнний компенсаційний період [321, с. 105]. У 1959 р. в УРСР був відновлений довоєнний рівень чисельності населення [319, с. 491]. Однак зменшення кількості мешканців у період 30-40-х рр. ХХ ст. мало величезний вплив на весь подальший деморозвиток України.
2.1.1. Густота та територіальне розміщення населення. Вивчаючи демографічну ситуацію, по-перше, слід звернутися до характеристики ступеню заселеності території країни. Залучення до аналізу показника щільності населення сприятиме визначенню впливу на формування демографічної структури регіонів цілого комплексу факторів [365, с. 55].
Україна є однією з найбільших європейських країн, до складу якої входить 24 області та Автономна республіка Крим. Її площа дорівнює 603,7 тис. кв. км. У 1959 р. при загальній чисельності постійного населення 41720,6 тис. осіб1 густота населення УРСР дорівнювала 69,7 чол. на 1 кв. км [Додатки В.1.1, В.2]. До 1989 р. при сумарній кількості постійного населення УРСР 51452,0 тис. осіб показник щільності заселеності збільшився до 86 чол. на 1 кв. км. І, зрештою, на початок 2001 р. чисельність жителів України зменшилася до 48240,9 тис. осіб, відповідно меншим став і показник щільності населення -
80 чол. на 1 кв. км (у Західній Європі середня густота населення дорівнює близько 100 чол. на 1 кв. км). Найгустіше заселеним був Східний регіон, а наступним за ступенем населеності - Західний, менші за середній по республіці показники густоти населення спостерігалися у Північно-Східному та Центральному регіонах, а найменш заселеним був Південний регіон країни.
Одним з визначальних факторів щодо особливостей розміщення населення є природно-кліматичні умови, які впливають на формування найменших показників густоти населення на півдні степової та у поліській зонах. Помітний вплив на розміщення населення здійснювали й соціально-економічні процеси. Ще з другої половини ХІХ ст. розвиток промисловості, висока трудомісткість деяких її галузей спричинили приплив працівників до Східного регіону (зокрема, в Донецьку та Луганську області). Розробка вугілля у Львівсько-Волинському кам'яновугільному та Дніпропетровському буровугільному басейнах, освоєння Криворізького залізорудного басейна, відкриття родовищ нафти і газу в західних областях, зокрема, у Передкарпатті у значній мірі сприяли притоку населення в зазначені регіони [446, с. 16-27].
Взагалі диспропорція у розміщенні трудових ресурсів викликала занепокоєння уряду ще за радянських часів [198, с. 233], але ситуація так і не змінилася. Як і раніше, у 2001 р. найбільш заселеним залишався Східний регіон (115 чол. на 1 кв. км). За 40 років майже у 1,5 рази збільшилася щільність заселеності Південного регіону - до 65 чол. на 1 кв. км. Однак водночас відбулося значне зменшення показника густоти населення в областях Центрального та Північно-Східного регіонів. Найскладнішою стала ситуація у Чернігівській області, де щільність населення у 2001 р. була меншою за показник 1959 р. і дорівнювала 39 особам на 1 кв. км.
У 1959 р. варіаційний розмах густоти населення в областях республіки становив 130,4 пункту. Максимальну густоту населення мала Донецька область - 160,8 чол. на 1 кв. км, мінімальну - Херсонська - 30,4 чол. на 1 кв. км. У наступні роки цей розрив збільшився, досягнувши у 1989 р. максимальної позначки - 157,7 пункту. До 2001 р. показник знову зменшився - до 143,7 пункту. При співставленні з відповідним показником 1989 р. (157,7 пунктів), може скластися думка про певне вирівнювання у розміщенні населення. Однак цей показник має суттєвий недолік. Так, якщо крайні значення надмірно малі або завеликі, то це значно впливає на міру розсіювання [492, с. 176]. Для усунення цього недоліку зазвичай використовують показник коефіцієнта варіації2. Так, у 1959 р. цей показник дорівнював 36,7%, а у 1979 р. збільшився до 40,8%. У 1989 та 2001 рр. значення коефіцієнту було однаковим і становило 42,7%, що свідчить про незначне збільшення диспропорції у розміщенні населення в останні десятиріччя.
Нерівномірність у розселенні жителів республіки зростала протягом усього періоду 1950-80-х рр. Певну роль у цьому відіграли стихійні переселення, масштаби яких були більшими за планові організовані переміщення трудових ресурсів в межах УРСР. Періодом формування найбільшої диспропорції у регіональному розміщенні мешканців республіки стали 1980-і рр., що було спричинено поступовим відходом від планомірних міграційних заходів та техногенною катастрофою (аварія на Чорнобильсь