РОЗДІЛ 2
Монастирське життя Угорської провінції ЧСВВ у XVII-XVIII століттях
Велике значення для історії Закарпаття мало поширення василіанської традиції у
даному регіоні. Перш ніж розглянути історію походження і діяльності монастирів
важливо з’ясувати наступне вагоме питання: коли з’явилися перші василіани на
західних схилах Карпат? Безумовно, що брак писемних джерел ускладнює
висвітлення ранньої історії поширення василіан. Ймовірніше, початки східного
чернецтва на території історичного Закарпаття поширюються у ІХ ст. після місії
Кирила і Мефодія, які вели активну просвітницьку роботу в Моравії [384, с. 27].
Важливим є те, що Мефодій, за твердженням Михайла Лучкая, був
монахом-василіанином, а пізніше і Костянтин висвятився, прийнявши ім’я Кирил
[336, с. 52-55]. Необхідно уникати напівлегендарних трактувань, брати за основу
конкретні писемні джерела. Варто також зупинитися на питаннях унії та основних
аспектах інституційного розвитку ЧСВВ. Не менш важливо звернути увагу на
культурно-обрядову основу Чину, яка сформувалася в епоху середньовіччя.
2.1. Інституційний розвиток василіанських монастирів Мукачівської єпархії до
Ужгородської унії
Прихід угорців за Карпати говорить про те, що тут уже існували християни
східного обряду, а св. Стефан, ймовірно, на ранніх етапах поширив серед угорців
обряд саме східного християнства [336, с. 66]. Наприклад, підтвердженням цьому
є заснування ним у 1011 р. у Веспремі жіночого монастиря василіанок. Його
наступник, Андрій І, який був одружений на Анастасії, доньці Ярослава Мудрого,
розташував монастир василіан у Вишеграді (існував до 1221 р.). Дослідник
Василій Пронін також підтверджує цей факт [371, с. 77]. Наполягає на східних
традиціях цього монастиря і гунгаролог Ярослав Алешкевич [288, с. 48].
Свідченням того, що після приходу угорців уже існували монастирі василіан є
заснування нащадком слов’янських князів Ахтуном, який був хрещений за грецьким
обрядом, у місті Чонаді (Мараморош) обителі св. Іоана Хрестителя. Ще одним
монастирем, ймовірно, була обитель св. Георгія, яку збудував Сунад (Зунад)
[384, с. 27]. На жаль, через брак джерел неможливо з’ясувати, де були інші
монастирі, а лише зробити припущення. Підтвердженням тому, що існував не один
кляштор є докір папи Інокентія ІІІ королю Емеріху за те, що останній не
заснував жодного монастиря латинського обряду. Натомість грецьких монастирів
було багато [336, с. 71]. Але, незабаром у монастирях святих Іоана та Георгія,
під керівництвом св. Ґерарда, поселилися 12 ченців латинників, які поширювали
латинський обряд, а монахи-василіани були відправлені до Красни (звідки,
можливо, бере свій початок Краснобрідський осередок). Наприклад, о. Степан Пап
висловлює твердження, що до фундації Федора Корятовича в Угорщині існувало
понад 12 монастирів, хоч не говориться, чи були вони василіанські [356, с.
228-230]. Антоній Годинка згадує про існування лише чотирьох монастирів
грецького обряду [393, с. 10].
На думку молодого дослідника церкви, Гергеля Баранді, до кінця ХІІ ст. в
Угорщині переважав грецький обряд і монастирі східного обряду [290, с. 134].
Ряд об’єктивних факторів – великий розкол (1054 р.), а згодом падіння
Константинополя (1204 р.) – дозволили папі Інокентію ІІІ у листі 1204 р. у
різкій формі звернутися до короля з приводу ситуації, яка склалася в Угорщині з
латинським обрядом. Король Емеріх, підтримуючи грецький обряд, виходив з чисто
практичних цілей, адже його сповідувало більшість місцевого населення. Але воля
Інокентія ІІІ перемогла волю самого короля, який розуміючи об’єктивні умови, не
наважився піти проти Риму. Вже у 1229 р. причащалися за подвійним обрядом, а
напад татар остаточно зруйнував грецький церемоніал [336, с. 83-87]. Доля
кляшторів невідома, але, ймовірно, вони в більшості були зруйновані.
Важливим є також розглянути початки поширення терміну “василіани” та
організацію самого монашого життя. На думку Володимира Фенича, термін
“василіанський чин”, “василіани” з’явився на Сицилії у ХІІ ст., а пізніше і у
тих країнах, де перебували ченці грецького віросповідання (graeci ritus).
Можемо стверджувати лише одне – вони відстоювали східну традицію християнства і
так чи інакше пов’язували себе з іменем Василія Великого і, ймовірніше за все,
використовували самоназву “василіани”, для свого представлення на Заході. Друга
половина ХІІІ та перша половина XIV ст. досить невідомий період із позицій
джерельної бази, а тому даних практично не існує.
Дуже важливу роль у поширенні василіанської традиції відіграв Мукачівський
монастир св. Миколая, котрий, напевно, був заснований Федором Корятовичем, який
перебрався з Поділля. Саме заснування цього монастиря є вихідною точкою даного
дисертаційного дослідження. Початком василіанського кляштору в Мукачеві
вважається грамота від 8 березня 1360 р. того ж таки Федора Корятовича, копія
якої знаходиться в Державному архіві Закарпатської області у м. Берегово [112,
с. 8-9, 11]. Це перший писемний документ, який безпосередньо стосується
фундації монастиря. Тут таки знаходиться детальний переклад та аналіз грамоти
[193, с. 101]. Згідно з грамотою монастир отримав у володіння і користування
досить значні території: по-перше, два поселення Бобовище і Лавку з усіма
доходами і податками; по-друге, десятину з гори Івангедь (Ivanihegy), а також
гори Леленока (Лілехока); по-третє, все це надавалося у вічне і безповоротне
користування [193, с. 101]. Так, Михайло Лучкай відстоює позицію, що грамота
Федора Корятовича є дуже визначним документом, який багато в чому став основою
майбутнього єпископства [336, с. 153]. Так само вважають і дуже багато
дослідників, наприк
- Киев+380960830922