РОЗДІЛ 2
Доктринальні засади та функціональні виміри впровадження інтернаціоналізму в
українському селі
2.1. Теоретичні підвалини використання селянських об’єднань у соціалістичному
суспільному експерименті
Проблема соціальної опори лівототалітарного режиму в такій селянській країні,
якою була колишня Російська імперія з її аграрними окраїнами, гостро постала з
перших днів більшовицького перевороту. Розпочинаючи соціалістичний експеримент,
більшовики мали на озброєнні застарілу марксистську теорію доби капіталізму
вільної конкуренції з її здебільшого гіпотетичною можливістю тісного союзу
пролетаріату з трудящим селянством у процесі перетворень суспільства на
комуністичних засадах. З іншого боку, існував сумний досвід опору селянства
намаганням знищити приватну власність у ході європейських революцій, який
примушував сумніватись в доцільності марксистських умоглядних побудов.
Слід зазначити, що принципові зміни в соціальній стратифікації
західноєвропейського селянства дали об’єктивний поштовх дослідженню інститутів
сільської громадськості основоположниками марксизму ще наприкінці 40-х років
минулого століття. Саме тоді було окреслено подвійну площину соціально
спрямованих потенцій селянства. Поряд із зростаючим прагненням звільнитися від
систем позаекономічного тиску поміщицького землеволодіння, було відзначено
інтенсивну диференціацію селянства. Окрім селян, які володіли невеликими
клаптями землі, існувала група дрібних власників, що батракували, та прошарок
сільських пролетарів, які наполегливо вимагали наділення їх землею за рахунок
поміщиків [1].
К.Маркс, оцінюючи події революції 1848 року у Німеччині, вказав, що німецька
буржуазія 1848 року зрадила селян, як своїх найприродніших союзників [2]. Цією
тезою відкривалися можливості для широкого й небезпідставного тлумачення
способів переадресування соціальної конвергенції селянства з буржуазії на
робітничий клас. Марксисти розпочали агітацію серед селян, намагаючись втягнути
їх у революційний соціалістичний рух за допомогою професійних організацій та
класових спілок. Перший Рейнський Конгрес демократів, що проходив у серпні 1848
року в м. Кельні, на якому були присутні Маркс і Енгельс, прийняв спеціальну
резолюцію про необхідність посилення роботи серед селян. Особливий наголос
робився на винятковому значенні професійних класових спілок. Їх члени
зобов’язувалися бувати на околицях міст та в сільській місцевості і допомогти
фабричним робітникам організувати спілки в селах та підтримувати з ними
регулярний зв’язок [3].
Окреслення центральних напрямків взаємодії селянства з міським пролетаріатом за
допомогою професійних об’єднань робітників сільського господарства сумувалося
за наступних підстав. По-перше, згідно з Марксовою теорією, пролетаріат взагалі
та міський зокрема виступав стабільним носієм революційної свідомості.
По-друге, громадські організації повинні були виходити з концептуального
забезпечення інтересів селянства, як соціально-психологічної умови для його
інтегрування в систему інтересів політичного режиму диктатури пролетаріату.
Вона мала забезпечувати доцільність матеріальних основ існування селянства як
класу, позаяк генералізованою метою виступало безкласове суспільство, а
перехідним станом – тотальна пролетаризація населення через практику
варіативного усуспільнення. По-третє, профспілкові об’єднання вважалися
організаційним пріоритетом індоктринації на ґрунті трудової теорії вартості, що
виступала теоретичним підґрунтям для захисту прав найбіднішого селянства по
відношенню до заможних верств та для підтримки економічно спроможних селянських
господарств проти поміщицького землеволодіння.
Зацікавленість теоретиків марксизму професійними спілками в сільській
місцевості не була вичерпною, позаяк досить вузька їх соціальна база не
відповідала всеохоплюючій політико-соціальній доктрині марксизму через
нетрадиційність для селянства професійних організацій та вузьку соціальну
зорієнтованість профспілок на незначний кількісно прошарок сільського населення
країни. З кінця 70-х років ХІХ ст. німецька соціал-демократія починає посилений
пошук такої форми громадських організацій німецького пролетаріату, яка б
забезпечувала міцний структурний зв’язок із власницьким селянством, звертаючи
свої погляди на кооперацію. Кооперація розглядалася Марксом як складова частина
інтернаціонального робітничого руху. Він відзначав, що “кооперативний рух – це
одна із сил, які перетворюють сучасне суспільство, основане на класовому
антагонізмі. Велика заслуга цього руху в тому, що він на ділі показує
можливість заміни сучасної деспотичної і породжуючої пауперизм системи
підлеглості праці капіталові – республіканською й благотворною системою
асоціації вільних і рівних виробників” [4]. Розглядаючи кооперацію як
породження капіталізму, Маркс визнавав, що як масова організація й форма
суспільного господарювання, вона продемонструвала перевагу колективного ведення
й управління господарством та соціально адекватного розподілу суспільного
продукту. Разом із тим він рішуче відкидав думку про можливість досягнення за
допомогою кооперації суспільної гармонії. І “яка б не була кооперативна праця,
чудова в принципі і корисна на практиці, вона ніколи не буде спроможна... ні
визволити маси, ні навіть помітно полегшити тягар їх злиднів”, – писав Маркс в
“Установчому маніфесті Міжнародного Товариства Робітників” [5]. Необхідною
умовою перетворення кооперації у знаряддя комуністичного суспільного прогресу
основоположник марксизму вважав революційні соціальні зміни, в результаті яких
державна влада повинна перейти до політичного
- Киев+380960830922