РОЗДІЛ 2
Становлення та розвиток політичних відносин між Україною та Державою Ізраїль
Розпад СРСР призвів до зміни світових геополітичних орієнтирів. Виникли нові
політико-економічні реалії, які, на думку американського політолога
З.Бжезинського, зробили Україну геополітичним центром на Євразійському
континенті [1 Бжезинский З. Великая шахматная доска. М.: Международные
отношения, 1999. - С. 61.]. Відтак зовнішня політика молодої української
держави мала перед собою триєдине завдання: добитися визнання України в світі,
вироблення зовнішньополітичної стратегії та налагодження реальної співпраці.
Досліджуючи проблеми становлення та розвитку взаємовідносин України та Держави
Ізраїль, слід зважати як на зовнішні, так і на внутрішні фактори. По-перше,
Україна, як складова СРСР, більше двадцяти трьох років не мала дипломатичних
відносин з Ізраїлем (після їх розриву у 1967 році). Весь цей період держави
були віддалені одна від одної міцним муром гострої ідеолого-політичної
конфронтації та взаємної упередженості. По-друге, офіційна Москва, як куратор
зовнішньої політики за часів радянського союзу, отримала у спадок весь банк
інформації та високопрофесійних спеціалістів з питань Близького Сходу. Таким
чином, Ізраїль, та взагалі район Близького Сходу був майже невідомий для
молодої української держави.
У побудові стратегії відносин з Ізраїлем Україна зіткнулася з цілим вузлом
складних внутрішньо- та зовнішньополітичних нюансів країн близькосхідного
регіону, який є традиційно конфліктогенним. Слід зазначити, що початок 90-х
років був визначальним не тільки в долі України, а й Ізраїлю, який завдяки
розпочатому в 1991 році мирному близькосхідному процесу почав поступово
виходити зі стану міжнародної ізоляції. Початок мирних переговорів породив
надію на завершення одного з найтриваліших регіональних конфліктів ХХ століття:
ізраїльсько-арабської, ізраїльсько-палестинської конфронтації, яка упродовж
майже п’ятдесяти років (від проголошення держави Ізраїль у 1948 році) набирала
різних форм – гарячої, “холодної” воєн, блокади, бойкоту, повстання
(“інтифада”), громадянської непокори, кривавих терористичних актів – усього
того, що породжувало взаємну ненависть, недовір’я, відчуження. Отже, обидві
країни на початку 90-х років знаходилися в досить не визначеному міжнародному
становищі і шукали своє місце у світовому співтоваристві.
Складність визначення Україною майбутнього характеру відносин з Ізраїлем
обумовлювалась тим, що країни Близького Сходу займали особливе місце в системі
міжнародних координат. Вони максимально активізували на регіональному і
міжрегіональному рівнях зовнішньополітичну діяльність, користуючись своїм
геополітичним положенням, наявністю величезних покладів корисних копалин, в
першу чергу, нафти і газу, що обумовлює їх відповідну політичну та економічну
вагу у світі. З огляду на велике геостратегічне значення регіону, в ньому
перехрещуються інтереси глобальних економічних потуг і низки великих держав.
Велику політику на Близькому Сході визначають США, РФ та Об’єднана Європа, які,
намагаючись контролювати багаті природні ресурси регіону, використовують
арабо-ізраїльський конфлікт як засіб тиску один на одного.
США в регіоні спирається на стратегічне партнерство з Ізраїлем, а також на
тісні стосунки з Туреччиною, рядом арабських країн (Саудівська Аравія,
Йорданія, Єгипет). США відіграють виключну роль в долі Ізраїлю. З 1987 року
Ізраїль отримав статус “основного союзника США поза структурою НАТО” [1
Сухарева Е. Финансовое воздействие США - значение для экономики Израиля в
1990-е годы // Материалы восьмой ежегодной междисциплинарной конференции по
иудаике. Тезисы. - М. - 2000. - С. 234.]. На міжнародних форумах Сполучені
Штати, як правило, підтримують Ізраїль, перешкоджаючи прийняттю
антиізраїльських резолюцій в ООН та інших міжнародних організаціях. Щорічно на
протязі 1988-1999 років США надають 1,8 млрд. дол. військової і 1,2 млрд. дол.
економічної допомоги [
]. Супротивником США у близькосхідному регіоні виступала РФ. Головними
союзниками РФ виступали Сирія, Іран, Ірак, Палестинська автономія.
Країни об’єднаної Європи, на відміну від явних протиборчих позицій США та РФ,
займали більш помірковану позицію. Особливістю взаємовідносин
західноєвропейських та близькосхідних країн стало те, що ізраїльське питання
тут не домінувало. Європейське співтовариство одночасно виступаючи головним
торговельним партнером Ізраїлю, спромоглося не викликати ворожих позицій з боку
країн арабо-ісламського світу до своєї близькосхідної політики.
Зважаючи на окреслені основні проблеми та головні політичні сили
близькосхідного регіону, розвиток відносин з Ізраїлем, його місце в українській
зовнішньополітичній доктрині певною мірою залежало від визначення Україною
головного стратегічного партнера. Від цього вибору залежало чи йти Україні в
фарватері американської політики, займаючи проізраїльську позицію, чи
підтримувати інтереси РФ, що означає вести переважно проарабську політику, або
орієнтуватися на європейську концепцію близькосхідних відносин – нейтральну.
Таким чином, виходячи з реалій політичного життя, Україна у відносинах з
Ізраїлем зіткнулася з проблемою вироблення геополітичної стратегії та концепції
національної безпеки.
Визначення зовнішньополітичної стратегії і початок дипломатичної діяльності
України проходили за умов внутрішньої нестабільності, боротьби між
представниками різних підходів у зовнішньо-політичних орієнтирах і тимчасового
несприйняття української незалежності міжнародним співтовариством. Головний
зовнішньопо
- Київ+380960830922