РОЗДІЛ 2
ВЧЕННЯ МИСЛИТЕЛІВ СХІДНОЇ ПАТРИСТИКИ ПРО ГРІХОПАДІННЯ ЛЮДИНИ
За вченням мислителів східної патристики, людина належить до створеного сущого,
яке виникло згідно із Божою волею із нічого. І “як така, що почала існування з
перетворення, [людська природа] завжди продовжує змінюватися, чи буде вона
діяти згідно з природою, коли зміна спрямована безперервно до кращого, чи
зіб`ється з прямого шляху, коли буде рух в протилежну сторону” [72, 54]. Від
вільної волі особистості як діяча залежить реалізація її природних властивостей
в конкретних енергіях - думках, воліннях, вчинках, відчуттях, словах. Якщо така
духовна і практична діяльність буде здійснюватись згідно із загальним логосом
людської сутності, то природний розвиток людини буде спрямований до спокою в
Богові. Здійснення природних властивостей у кожній окремій особистості реалізує
людську природу та дозволяє іпостасі наповнитись конкретним актуальним змістом,
перетворити пусте іпостасне самобуття на особисте лице, яке формується
навичками, що виникають із конкретних актів думки, волі, відчуття, практичної
діяльності. Кожен діяч, тобто кожна іпостась має свободу вибору здійснювати чи
ні через свої енергії-дії власні сутнісні здібності, а також свободу узгодження
чи неузгодження цих вчинків із загальним логосом природи. Якщо вчинки не
узгоджуються із логосом, тобто є протиприродними, то вони, як неправильне
використання суттєвих здібностей, ведуть до поступового руйнування і цих
здібностей, і їх сутності [94, 161]. Це руйнування є “тлінням”, тобто “розпадом
складних сущих” [119, 58], що дозволяє говорити про дезінтеграцію людської
природи.
Псевдо-Діонісій Ареопагіт зазначає, що без взаємодії енергій створеної сутності
з енергіями Бога, взаємодії, яка здійснюється згідно із природною програмою
розвитку, закладеною в логосі, людина (як складне створене суще) приречена на
розпад [94, 161]. Софроній Ієрусалімський підкреслює, що розумні істоти, хоч і
не помирають душею, все одно безсмертні не за природою, але тільки згідно із
Божою благодаттю [224, 234-235].
Максим Сповідник вважає, що коли Бог дає людині природне завдання - досягти
через покладання своїх енергій доброчесності та знання, Він хоче відвести від
людини небезпеку тління і дарувати їй законно можливе безсмертя, тобто дарувати
вічнобуття у випадку реалізації людиною благобуття [154, 195].
Іоан Дамаскін стверджує, що в первісному стані Адам мав дар нетління
незаслужено, і тому повинен був вільно, “зберігаючи природне, досягти
надприродного, нетління та обожнення через поєднання з Божеством шляхом
вольового уподібнення Йому” [119, 94]. Без утвердження нетління в постійному
прагненні до Бога Адам був би тлінним як усяке створене суще. “Згідно із
природою все, що є складним, розпадається, але оскільки Адам поєднався з Богом
через споглядання розумом, він мав в собі життя, що надприродньо оживляло його
смертну природу” [119, 66].
Іоан Дамаскін говорить, що доброчесність є природною для людини як вільне
здійснення в енергіях того, що закладене в здібностях природи, які, в свою
чергу, визначаються загальним логосом людської сутності. “Доброчесність - це
виконання закону Божого, закон же Божий є Його воля, … воля же Божа є благою,
незмінною та завжди однаковою” [119, 53]. Воля Божа про кожен вид створених
сущих безпосередньо виражена в логосах їх сутностей, і ці логоси є свого роду
“природними законами” [119, 97]. Оскільки людина є вільною істотою, її
природній розвиток здійснюється через вільні дії, які залишаються природними
при їх відповідності до її сутності, до логосу – закону її буття [154, 200].
Отже, доброчесність – це вільне та особисте здійснення природного та
законно-необхідного. Тобто суттєвий розвиток, який зберігає та реалізує людську
природу і дозволяє досягти надприродного, здійснюється через особисту вільну
діяльність, через вільний послух Божому закону, логосу своєї сутності [119,
49]. Сам послух за визначенням Іоана Дамаскіна є “вільним і непримусовим
підкоренням однієї волі іншій волі” [119, 104]. Послух Богові повинен бути
природним для людини як створеного сущого [119, 49], і тому він є природною
доброчесністю. З іншого боку, послух Богові є особистою доброчесністю людини,
тому що її може здійснити тільки окрема вільна особистість, яка підкорюється
волінню Бога відносно людини, вираженому у логосі людської природи.
Основи цілісності людини мислителі східної патристики знаходили, звичайно, у
духовному, а не тілесному. Тіло, всі його функції, нижчі здібності душі
(відчуття, бажання, гнів, здібності говоріння, саморуху та ін.) з`єднуються в
розумній вільній душі людини. Сама ж розумна та вільна душа в єднанні з Богом
виступає як єдиний мудрий та благий розум.
Згідно із Максимом Сповідником та Калістом Катафігіотом, все мислення як
потенційне є природним, а як актуальне є індивідуальним. Поза окремими актами
думки індивіда природне мислення є тільки здатністю мислення. Але саме як
здібність та потенція воно має устремління до свого постійного здійснення, яке
б нічим не обмежувалось. Тому для розуму природним є саме постійний та
безмежний рух. Як пише Каліст Катафігіот, “рухові розуму властивою є
постійність (to aei). Постійне ж є нескінченним та безмежним” [127, 393-394].
Таким чином, хоча розум має початок, тому що він є створеним, але природною для
нього є безмежна і нескінченна активність. Адже де розум може, усвідомивши, що
вже отримав все можливе знання, зупинити свою діяльність? Розум має безкінечну
потенцію до свого власного розвитку. Здійснення цієї потенції є природним для
розуму, і будь-яке обмеження активності розуму веде до спотворення його. Каліст
Катафігіот пише, щ
- Київ+380960830922