Вы здесь

"Тайванська проблема" в зовнішній політиці США в 1990-і роки".

Автор: 
Таран Макар Анатолійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
0402U001925
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
“Тайванська проблема” в зовнішній політиці США періоду “холодної війни” (1949 –
кінець 1980-х років)
2.1. Тайвань в американській політиці “стримування та ізоляції” КНР на Далекому
Сході (1949-1969)
Вступ США у другу світову війну значно підвищив значення Китаю в американській
військовій та політичній стратегії на Далекому Сході. Військова та фінансова
підтримка Вашингтоном Китайської Республіки (КР) на чолі з лідером правлячої
партії Гоміньдан Чан Кайші у війні з Японією покликана була полегшити становище
американський військ на Тихоокеанському театрі воєнних дій. У післявоєнний
період стратегічна важливість гоміньданівського Китаю полягала в його
місцерозташуванні як зручного каналу поширення впливу США в суміжних з ним
країнах та у всьому світі і як засіб тиску на конкурентів у боротьбі за світове
лідерство [83]. В середині 1946 року в Китаї починається черговий цикл
громадянської війни між армією Китайської Республіки та збройними загонами
Комуністичної Партії Китаю (КПК). Сполучені Штати, виступаючи за діалог між
Гоміньданом та комуністами, продовжували надавати уряду Чан Кайші фінансову
допомогу та постачати зброю, загальна вартість якої, за деякими оцінками, з
1946 по 1949 рр. оцінювалася в суму більш як 2 млрд. дол. [151, c.26]. Поразка
в громадянській війні змусила уряд Китайської Республіки в грудні 1949 року
передислокуватися на острів Тайвань, який належав їй згідно рішень Каїрської
(1943) та Ялтинської (1945) конференцій.
1 жовтня 1949 року проголошено Китайську Народну Республіку. Завдяки визнанню з
боку Радянського Союзу КНР постає як новий міжнародно-політичний суб’єкт,
щоправда з дещо обмеженим статусом, без членства в ООН. Офіційна позиція
Вашингтона відносно визнання нової країни була прохолодно-вичікувальною. Мао
Цзедун висловлював бажання встановити нормальні відносини з Вашингтоном.
Протягом 1949 і включно по січень 1950 року в США обговорювалося питання
дипломатичного визнання КНР [10, c.89-90]. 12 жовтня 1949 року держсекретар Дін
Ачесон умовами можливого визнання КНР назвав ефективний контроль всього Китаю,
визнання міжнародних зобов’язань та демократичний характер влади, умови,
трактування яких відносно КНР не могло бути однозначним [147, c.357]. З іншого
боку Вашингтон блокував наміри СРСР пролобіювати включення КНР до Організації
Об’єднаних Націй. Натомість уряд Китайської Республіки, під контролем якої
залишився лише острів Тайвань та ряд дрібніших островів, за підтримки США
зберігав своє місце в Раді Безпеки ООН та, відповідно, міжнародне визнання як
єдиний легітимний представник китайського народу. Підписання в лютому 1950 року
в Москві угоди про дружбу, союз та співробітництво між КНР та СРСР значно
охолодило ставлення Вашингтона до встановлення контактів з Пекіном. Існує
думка, що зовнішньополітичні стратеги США недооцінили фактору азійського
націоналізму і переоцінили монолітність радянсько-китайського блоку, що на
десятиліття визначило підходи до політики відносно КНР і Тайваню [10, c.125].
Але поки що політика відносно уряду Чан Кайші на Тайвані залишалася
невизначеною і у Вашингтоні очікували остаточної поразки гоміньданівського
режиму [316, c.63-90].
Таким чином явище китайської бідержавності, як паралельне існування двох
ідеологічно антагоністичних режимів: Китайської Народної Республіки та
Китайської Республіки (Тайваню), виникло як прояв біполярного характеру системи
міжнародних відносин в регіональному масштабі. Досить швидко вимальовуються
протилежні внутрішньо - і зовнішньополітичні орієнтації цих двох країн,
пов’язані з ідеологічними відмінностями та формуванням союзницьких відносин з
тогочасними провідними державами: СРСР та США.
Війна в Кореї прискорила формування післявоєнної політичної архітектури
Далекого Сходу. На початку 1950 року офіційні особи США заявляли про
невтручання у силове протиборство між урядами в Пекіні та на Тайвані. 5 січня
1950 року президент США Гаррі Трумен оголосив, що Сполучені Штати “не
надаватимуть військову допомогу китайським силам на Формозі” [151, c.26]. 10
січня держсекретар Дін Ачесон запевнив Сенатський Комітет у закордонних справах
, що перша лінія оборони США в Тихому океані включатиме Японію, Окінаву та
Філіппіни, але не Формозу [151, c.27]. Більше того, Вашингтон висловлював
небажання на майбутнє створити в своїй зовнішній політиці проблему відмежування
Формози від материкового Китаю [151, c.26]. У квітні 1950 року Рада з
Національної Безпеки надіслала Трумену документ за номером 68 (NSC-68) заклав
основу американської політики стримування на наступні 20 років [292, c.151].
Цей документ мав відношення і до КНР, як країни протилежного ідеологічного
табору. Проте досить швидко до визначеного курсу політики мала бути залученою і
Китайська Республіка (на Тайвані).
Початок Корейської війни у червні 1950 року підштовхнув американське
керівництво до визначення основних військово-стратегічних пріоритетів на
Далекому Сході. Рішення Сполучених Штатів про вступ у Корейську війну стало
логічним продуктом детально розроблюваної політики стримування [163, c.293].
Із червня 1950 року Тайвань стає важливою ланкою смуги американських баз та
союзників, яка простягалася від Алеутських островів до Філіппін [336,
c.103-104]. Так званий карантин острова, проголошений 27 червня 1950 року через
два дні після агресії військ Північної Кореї, мав за мету встановлення
військової опіки США над Тайванем задля збереження статус-кво та захисту
Формози від імовірних атак китайських комуністів [68]. Цей крок став однією з
основних передумов збереження гоміньданівського режиму на