РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В КИТАЇ
2.1 Основн і форми рецепції української літератури в Китаї.
Як свідчить опрацьований матеріал, процес освоєння української літератури в Китаї проходив у декілька етапів, кожен з яких, у силу історико-соціальної та внутрішньо-літературної зумовленості, визначав основні форми рецепції. Активізація цього процесу розпочалася у перші десятиліття ХХ ст., однак відомості про українську культуру почали проникати в Китай значно раніше. Так, відомості про давніх українців, які мешкали в Китаї ще за часів раннього середньовіччя, з'являються в тогочасних китайських історичних документах. За свідченням російського синолога ХІХ ст. професора В.Васильєва, згадки про киян знайдені у продовженні до "Історії моноголів" ("Юань-ши"), що має назву "Вень-сінь-тунь-као" ?160, с.6?. Опинившись у стані ізоляції від своєї Батьківщини, перші православні дружини позбулися своїх морально-релігійних засад і досить швидко повністю асимілювалися з місцевам населенням в культурному та етнічному відношенні. Однак в такий спосіб виповнилися мимовільні спроби освоєння українцями земель Серединної держави. Це привернуло увагу китайських літописців і стало причиною занесення відомостей про українців до традиційної китайської літератури історико-повістєвого жанру.
У ХVШ - ХІХ ст. шляхи проникнення української культури в Китай були визначені роботою Російської духовної місії в Пекіні (далі РДМП), яка проіснувала до 1917 р. У складі РДМП стало перебували (і не рідко очолювали її) духовні особи з України, зокрема - вихованці Києво-Могилянської академії. Зацікавленість східними країнами в цьому освітньому закладі додавала йому вагомості як могутньому науковому і християнському центру на Русі. Випускники академії відзначалися високим рівнем набутих знань і глибокою вірою у вибраність православ'я. Саме це стало визначаючим фактором, коли постало питання, кого послати для представлення Російської церкви і держави в Китаї. Як зазначає дослідник історії російської духовної місії в Пекіні В.Кіктенко, "Українське священство ... становило церковну еліту і тому було використане Петром І для вирішення завдань загального покращення стану православної церкви у Великоросії" ?71, с.23?. Перед Російською духовною місією було поставлене завдання не тільки задовольняти потреби християн, що мешкали у фортеці Албазін (територія Маньчжурії), але й вивчати китайську та маньчжурську мови, пізнати вірування китайців та привернути їх до християнства. Така місія була під силу священнослужбовцям, які укріпили свою віру в боротьбі з іновірцями, тому що на той час в Пекіні перебувало чимало католицьких місій. Тому "...для выполнения такой важной задачи взор русского государя обратился от севера на юг - к устойчивым натурам малороссов, закалившихся в своей борьбе с католичеством и владевших тогда большим просвещением " (вислів належить М.Адоранському) ?71, с.23?. Отже, українські пастирі, які перебували у складі РДМП водночас проводили дослідницьку наукову роботу, а також певним чином популяризували власну культуру в Китаї. Важливо, що більшість з них володіли китайською мовою, а отже, не відчували труднощів у спілкуванні з китайцями. Під час такого спілкування діячі РДМП могли не тільки привертати місцеве населення до християнської віри, але й розповідати про батьківщину (тобто Україну), традиції свого народу, його культуру тощо. Звичайно, входження української культури в Китай у формі усних розповідей є тільки нашим припущенням, на користь якого не знайдено жодних історичних доказів. Однак не можна оминути увагою той факт, що член Другої РДМП І.Россохін, викладаючи російську мову при Двірцевій канцелярії маньчжурам і китайцям, обрав за підручник "Граматику" М.Смотрицького, яку разом з викладачем Фу Лахе переклав маньчжурською мовою. Напевно, цю "Граматику" є підстави розглядати як перший переклад книги українського автора в Китаї.
Таким чином, китайці отримували знання про Україну (в основному, як складову частину Російської імперії) переважно з проповіді українських архімандритів РДМП. Вони ототожнювали українців з росіянами, точніше - не розрізняли західного сусіда за національною приналежністю. Тому їх ставлення до поселенців Приамур'я, серед яких було чимало українців, можна розцінювати як перші безпосередні враження китайців про звичаї і характер мешканців України, їх культуру. Ці враження занотовувалися у тогочасних китайських документах і привертали увагу представників РДМП. Так, 1854 року ієродиякон Ілларій Лежайський перекладає підбірку документів і матеріалів про російсько-китайські відносини другої половини ХVП ст. "Піндін лоча фаньлюе" (Стратегічні плани упокорення руських). У цьому збірнику подані історичні матеріали про підготовку і розгортання маньчжуро-цинами військових дій проти російських поселень в Приамур'ї. На особливу увагу заслуговує опис "олосів", тобто росіян: "Русские в основном все грубые, алчные и некультурные. Те, которые поселились на границах недалеко от Хейлунцзяна, ...прозвали "лоча" ("демон, терзающий людей") ?135, с.160?. На відміну від українців, які в той час уявляли Китай казковою країною щастя ?127, 170, 174?, китайці в кінці ХVП ст. охрестили "олосів" демонами. Це пояснюється, перш за все, зверхнім ставленням китайців до іноземних держав, а також і тим, що українсько-китайські відносини мали односторонній характер аж до кінця ХІХ ст. Однак, промовистим залишається той факт, що в так званий "доконтактний період" знайомство китайців з українською культурою набуває форми засвоєння інокультурного малеріалу китайською літературою, адже традиційно в Китаї воєнні трактати зараховувалися до літературних пам'яток.
Початок ХХ ст. - надзвичайно бурхливий і неоднозначний період в історії китайсько-українських літературних зв'язків. О.Микитенко ?116, с.99? запевняє, що цей період позначений літературною рецепцією того кола українсько-китайських взаємин, що були викликані геополітичними факторами першої половини сторіччя. О