Вы здесь

Перший державний український театр: український Національний Театр, Київ, 1917 - 1918

Автор: 
Леоненко Руслан Петрович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
3402U003054
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ЗАСНОВНИКИ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ
2.1. Особливості театрального процесу в Україні
напередодні української революції 1917 р.
Лютнева революція 1917 року сколихнула усі поневолені імперським урядом Росії народи і відкрила нечувані можливості для українського національного руху. Відразу ж після отримання звістки з Петрограда про повалення монархії та встановлення влади Тимчасового уряду в Україні починається гуртування національних українських сил. У Києві швидко і масово розвиваються процеси самоорганізації різноманітних громадсько-політичних кіл.
Повсюди засновуються нові українські організації. Загальним прагненням української громадськості серед цього бурхливого виру зібрань було обстоювати широку автономію для України. У перші ж дні весни - 4 березня 1917 року - на базі українських національних організацій постає Українська Центральна Рада, яка протягом літа перебирає на себе керівництво країною.
Лютнева революція принесла українському народові пробудження пригноблених доти національних культурницьких і мистецьких сил, а також строкаті політичні зрушення, які врешті-решт зумовили Українську національну революцію, політичну і територіальну автономію України і проголошення згодом її повної незалежності, а також визнання її центральними європейськими державами.50
Разом з першими державними інститутами почали виникати державні мистецькі заклади.
Вся історія українського театру в умовах колоніальної залежності України від імперської Росії зумовила формування у 19 столітті українського театру особливого типу: театру народно-побутового.
Народно-побутовий напрям тогочасного українського театру пояснюється, головним чином, різними заборонами, обмеженнями (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р., міністерськими циркулярами 1881, 1884 та наступних років). Ось типова оцінка в театральній історичній літературі змісту тих заборон: "Хоч указ 1876 року в частині відносно театру і було фактично скасовано заснованням української трупи, але той указ зберігав повну свою силу відносно літературної творчости, а тим указом було заборонено всякі твори в українській мові, крім побутово-етнографічних творів, цебто творів, що мали би змістом простонародне сільське життя. Змислом того указу українську літературу було засуджено на ролю явища провінціального". 51
Унікальність тогочасного українського театру полягала в тому, що, крім мистецької функції (наперекір заборонам), він перебирає на себе також і громадські функції проводиря і охоронця національної ідеї.
Після заборони українського друкованого слова, преси, освіти, науки, після заборони будь-якого українського культурного життя саме український театр став притулком усіх національних сил. Українська сцена набула особливого статусу в суспільстві: вона стала культурною твердинею в часи розгрому українського життя.
З того часу і аж до першого десятиліття 20 сторіччя на передній план вийшли громадські вимоги до театру; мистецькі ж критерії автоматично відсунулися на другий план.
Суперечливість ситуації полягала у тому, що свідома українська інтелігенція, не маючи державних інститутів, які б підтримували самовияв національних культурницьких сил, існувала в переважному російськомовному культурному оточенні. Фактично, за відомостями історика театру Д. Антоновича, це призвело до того, що українська мова в 70-х роках 19 століття в Україні в громадсько-політичному житті практично не вживалась, навіть серед свідомих українських кіл. Вона стала мовою для розповіді жартів. Серйозні справи ? в силу заборон і в силу звички ? велися мовою російською. Історик писав: "З одного боку, українська громада, перемагаючи кризис національного існування, тоді тільки змагалася за право культурного життя в українських формах, в дійсності ж дехто [...] вже здавали позиції та згоджувалися зректися повноправности української культури. Багато свідомих українців не уміло говорити по-українськи, і навіть проводарі українського руху по-українськи лише жартували, а в серйозних громадських справах користувалися мовою московською".52
На терені театру така ситуація специфічно виявилась у тому, що українські драматурги мали рахуватися із запитами публіки, яка в українських виставах хотіла бачити на сцені простий народ, зображений з побутовою правдою. Таким чином, драматурги другої половини 19 століття почували себе доволі самодостатніми у вузьких межах селянської тематики. 53
Згодом таке становище української драматичної літератури було закріплене офіційними заборонами колоніального російського режиму. Оголошений на законодавчому рівні явищем другорядним, провінційним, український театр мав би загинути, позбавлений найменшої можливості розвитку.
Та не вмер український театр, а дав несподівані сходи: зафіксував у мистецьких формах українську ментальність і зберіг її протягом років утисків і заборон.
Негативні наслідки утисків далися взнаки значно пізніше. А на перших порах, як про це вже йшлося, обмеження тематики п'єс побутово-селянськими рамками не лише не обмежувало діячів українського театру, а навіть відповідало їх творчим уподобанням.54
В основу українського народно-побутового театру була покладена психологічна достовірність актора в реалістично-побутових обставинах. Ця риса була спільною для всіх славних представників українського класичного театру ? "театру корифеїв" ? попри особливості творчої індивідуальності кожного корифея. 55
У 80-90-х роках 19 століття український народно-побутовий театр переживає надзвичайне піднесення і здобуває небачене до того визнання.
Театральні історики дали йому найвищі оцінки: "Артистичний тріумф ?українського побутового театру ? Р. Л.? був величавий, ? писав видатний історик театру Дмитро Антонович, ? але за артистичним успіхом ховався інакший ? повний глибокого національного змісту. Українська мова скрізь і всюди заборонена до вжитку, несподівано голосно залунала з театрального помо