Вы здесь

Концепт "громадянське суспільство" в історії та теорії політичної думки

Автор: 
Узун Юлія Вадимівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2002
Артикул:
3402U003182
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПАРАМЕТРИ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ КОНЦЕПТУ “ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО”
2.1. Концептуальні трактування ідеї суспільства
Соціокультурні особливості розвитку суспільства утворюють його цілісність і
унікальність, сприяють самозбереженню і самовідтворюванню. Їхня втрата руйнує
суспільне ціле. Будь-яке суспільство реалізовує загальнолюдське прагнення до
свободи і рівності, інтерпретуючи свій історичний досвід і уявлення про
”колективну розумність”. Як відзначив К.Мангейм: “Стверджувати, що індивід
мислить, взагалі невірно. Вірніше, він виявляє себе в успадкованій ситуації, у
володінні відповідними моделями мислення і намагається розробити успадковані
типи відповіді або замінити їх іншими для адекватного реагування на нові
виклики…” [163, с.114]. Тобто в межах певного простору свободи люди діють
вільно, вони – творці свого способу життя й водночас творці способу єднання у
спільноти. Втілюючи свій спосіб суспільного життя, люди неповторно поєднують
способи поведінки (звичаї) та спосіб світорозуміння – світоглядні ідеї, завдяки
яким життя набуває сенсу. Систему знань, які сприяють зберіганню суспільства,
становлять соціальна онтологія, цінності, операціональний досвід [26,
с.61-75].
Суспільство, інтегроване на основі соціальної онтології, заперечує принцип
автономності індивіда, замінюючи його вірою в природну єдність членів. Така
солідарність характерна для стародавніх суспільств, що існували на основі
біосоціальної єдності, кровної спорідненості. У середньовічну епоху об'єднуючим
початком була релігія. У Новий час розвивається інший підхід до суспільства, де
акцент переноситься з духовних критеріїв на прагматичні. Тут “працює” ідея
корисності як основи людського спілкування. Такі зміни здійснюються в
результаті глобальних трансформацій, викликаних утворенням націй, раціонально
орієнтованих на майбутню перспективу (національна ідея). Нація є
співтовариством, що має стабільне уявлення про свою ідентичність і необхідність
свого майбутнього існування. Х.Ортега-і-Гасет писав: “Живим і творчим початком,
що спрямовує весь хід об’єднання, виступає національна догма, проект спільного
життя” [192, с.31]. Національно-державна ідея при цьому відрізняється від
обов'язкової державної ідеології тим, що не може бути запроваджена “зверху“ -
вона виростає з спільного буття людей, з єдиної системи визнаних цінностей.
”Нація” демонструє, що вона не є рівнозначною щодо держав. Як історично
взаємопов’язана колективність, вона скоріше схожа з громадянським суспільством,
оскільки і громадянське суспільство усвідомлює свою єдність в особливостях
національного існування. Нація і громадянське суспільство мають одного носія -
народ. Але якщо національна ідея звеличує націю і державу як власну мету, то
громадянське суспільство має на увазі обмеження держави для збільшення цінності
і суверенності особистості.
Розуміння національної солідарності завжди критикувалося і переусвідомлювалось
на більш широких громадянських засадах, коли “три ідеї - національна, політична
і соціальна об'єднані поняттям - “громадянський принцип” [182, с.561]. Критика
не враховувала, що, хоча цілі людського життя єдині, цінності - можуть бути
несумісні поміж культурами і цивілізаціями. Інакше кажучи, прояви
“громадянського принципу” не переборюють межі національних культур, на відміну
від ідеї “громадянського суспільства”, що припускає вихід за межі національних
зв'язків, коли ідентифікація підтримується на підставі узагальнених цінностей
(таких як право і гуманність).
Сучасні суспільства в основному “багатоскладові” - (термін А.Лейпхарта), тобто
- багатонаціональні, полірелігіозні, полікультурні, розділені “сегментарними
відмінностями”; де лінії політичного протистояння частково збігаються з лініями
соціального поділу [147, с.38]. Такі суспільства не спроможні існувати без
міцної держави. Тому через ідею державного націоналізму проходять громадянські
суспільства як західної, так і незахідних цивілізацій.
Націоналізм у західній цивілізації легко сполучається з громадянським
суспільством, тому що він виростає і забезпечується солідарними зв'язками, які
виникли в сфері громадянських відносин. Суспільство солідаризується не на
уявленнях про єдність свого походження (онтології), а скоріше покладаючись на
операціональний досвід і систему цінностей, що розподіляє ситуації по шкалі
“прийнятності” [156, с.148]. Досвід США, де постійно триває посилення
багатоскладовості, здійснюється постійне змінювання соціального середовища,
зміцнюється полярність ціннісних орієнтацій вказує що все ж таки це не підриває
єдності американської нації, і у цьому відношенні цей досвід є винятково
показовим. Ідея громадянської консолідації тут є більшою мірою прагматичною та
вимагає особливої “громадянської релігії” чи політичного міфу.
За межами західної цивілізації ідея громадянського суспільства фактично
виступає як конкурент національним формам, які реалізують суспільну єдність
шляхом спільності міфів, вірувань і легенд. Це властиво переважно односкладовим
суспільствам ( суспільствам ісламської цивілізації; державам, які прагнуть до
етнічної гомогенності; суспільствам Китаю, Тайваню, Сінгапуру, Малайзії, які
реалізують “нову форму азіатського капіталізму”, що поєднує ринкову економіку з
політичним авторитаризмом).
У сучасній соціальній реальності можуть співіснувати різноманітні механізми,
які забезпечують солідарність, змістовність суспільного буття. Їх одночасне
існування, ця “одночасність неодночасного”, по висловленню К.Мангейма, у деяких
ситуаціях є навіть здатною породжувати кризи соціальної сфери.
Хоча нерідко “солідарність” визнається перепоною на шляху до “дося