РОЗДІЛ 2
ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ У ЖИТОМИРІ:
ЗАСНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК (1900 – поч. 1930-х рр.)
2.1. Передумови заснування Волинського музею та його книгозбірні (1865 р. –
кін. ХІХ ст.)
Волинь здавна вважається одним з найактивніших центрів культурного життя
України. Його значення різко зростає під час процесу пожвавлення процесів
формування національного відродження, що відбувалося у другій половині ХІХ ст.,
коли Україна була охоплена процесами формування культурно-просвітницьких і
етнографічних центрів. На відміну від найвідоміших місцевих культурних центрів
народознавства, що сформувалися у Наддпіпрянській Україні ще у першій половині
ХІХ ст., зокрема, Полтави, Одеси, Ніжина, Чернігова, Харкова [65, с. 48–49].
Житомир залучається до цих процесів пізніше, наприкінці ХІХ ст. Формування
центрів народознавства, за твердженням етнографів та істориків, пов'язані зі
створенням наукових або просвітницьких гуртків з історії літератури та
осередків при вищих навчальних закладах, наукових товариствах, письменницьких
кіл. Серед них виокремлювалися Харківський та Київський університети, які мали
можливості наукової роботи в цьому напрямі та видання наукових праць. Однак
важлива роль належала і великим містам – центрам наукового та літературного
життя, де публікувалися часописи (зокрема “Киевская старина” та “Літературний
вісник”, “Етнографічний вісник” тощо), створювалися наукові товариства,
численні спілки та краєзнавчі гуртки, які працювали в галузі місцевої історії,
українознавства, мови та культури. Так, у кінці ХІХ ст. центр вивчення
історичного минулого українського народу перемістився до Львова, до Наукового
товариства ім. Шевченка (НТШ), у зв'язку із репресіями царату щодо української
мови і культури, і лише в 1907 р. створюється Українське наукове товариство у
Києві.
Цей процес відбувається і в музейній справі. У цей час створюються різні
міські художньо-промислові і етнографічні музеї, зокрема, Харківський музей,
музей В. В. Тарновського у Чернігові, Київський промислово-мистецький музей,
Катеринославський музей ім. О. Поля, Львівський міський промисловий та музей
НТШ тощо.
Не можна оминути й того факту, що створюються й церковно-археологічні
товариства, і зокрема Церковно-археологічний музей при ЦАТ КДА у Києві, які
поставили, серед інших, і завдання збирання церковної старовини, пам'яток
писемності, культури та релігії. Волинь також наприкінці ХІХ ст. активно
залучається до цих процесів.
Краєзнавчий та просвітницько-культурний рух на Волині розпочинається у 60-х
роках ХІХ ст. і пов'язаний з діяльністю аматорських краєзнавчих гуртків, що
ставили перед собою завдання вивчати історію, етнографію та культуру Волині.
Вони згартували найвідоміших місцевих діячів науки та культури. Серед активних
членів цих гуртків відомі на сьогодні вчені: геолог Готфрид Оссовський,
археолог Сергій Гамченко, відома письменниця і поетеса Олена Пчілка, яка
збирала фольклор Волині. Геологічні дослідження проводили Михайло
Міклухо-Маклай, брат відомого мандрівника і вченого, та майбутній визначний
російській вчений-геолог і президент Академії наук СРСР О. П. Карпінський.
Історія формування та багаторічної збирацької діяльності Волинського
державного науково-дослідного краєзнавчого музею у Житомирі – одна із важливих
сторінок науково-культурного розвитку не лише Волині, а й України взагалі.
Незважаючи на те, що Волинський науково-дослідний музей був заснований на
початку ХХ ст., передумови його створення та давньосховища при ньому виникли ще
у середині ХІХ ст.
Ініціатором заснування подібного музею, який би мав у своєму складі бібліотеку
та зібрання давніх актів, був граф Володимир Станіслав де Броель Плятер
(1831/36–1906) – меценат, бібліофіл, збирач та видавець історичних пам’яток,
дійсний член з 1860 р. Київської археографічної комісії [144, с. 69; 74, с.
38]. Ще у 1859 р. він звернувся до дворянства Волинської губернії з пропозицією
влаштувати у Житомирі спільними зусіллями музей і публічну бібліотеку, але його
ініціатива тоді не знайшла підтримки. Українська дослідниця Л. Сухих виділила
це звернення в архіві (Ф. 258, Строганови, оп. 2, спр. 75) та проаналізувала
його [120, с. 92]. За цим документом, В. Плятер, згадавши невдачу пропозиції
1859 р., вирішив діяти самостійно і власним коштом відкрити у Житомирі
тимчасовий музей і публічну бібліотеку, з тим, щоб розширювати їх завдяки
приватним офіруванням. Для здійснення цієї ідеї він навіть мав конкретний план,
згідно яким музей мав складатися з бібліотеки, зібрання давніх актів, рукописів
і колекції зразків “естественных произведений края, других частей России и
вообще всех частей света”, а також творів мистецтва. Ці наміри Плятера
втілилися й у тому, що на заснування цього музею під назвою “Тимчасовий музей
графа де Броель Плятера”, він передбачав виділити із власних колекцій 7 тисяч
томів, тобто частину багатої Вишневецької бібліотеки, власником якої він був [
144, с. 691], а також частину мінералогічної колекції та інші
експонати-раритети [120, с. 92]. Як бачимо, проект Плятера у цілому відповідав
загальноєвропейській тенденції, оскільки передбачалося створення музею,
подібного до приватних музеїв аристократів, колекціонерів старожитностей, які
набули у ту епоху надзвичайної популярності, причому у колекціях значне місце
посідали книжкові та рукописні пам’ятки.
Колекція Житомирського краєзнавчого музею (ЖКМ) формувалася завдяки
меценатським внескам.
За твердженням Н. В. Ланчук датою заснування Житомирського краєзнавчого музею
вважається 15 (28) жовтня 1865 р., коли з нагоди відкриття Російської пу
- Київ+380960830922