РОЗДІЛ 2. ЗОЛОТОТКАНІ ВИРОБИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ МИСТЕЦЬКОГО ЯВИЩА
Впродовж багатьох століть українські землі були тими теренами, де в силу багатьох історичних та суспільно-політичних чинників перехрещувалися та трансформувалися на місцевому грунті мистецькі здобутки багатьох культур і мали вплив на розвиток національного мистецтва. Так, виготовлення коштовних золототканих виробів - мистецький здобуток, що сформувався в культурах Сходу, але на європейських теренах, і в Україні зокрема, позначений певними національними і регіональними рисами та специфічними художньо-стильовими особливостями.
Що ми розуміємо під поняттям "золототкацтво", і яким чином дане мистецьке явище проникло в нашу культуру? Золототкацтво - процес виготовлення декоративних та ужиткових виробів способом ткацтва, у якому використовуються шовкові та, так звані металеві (золота та срібна) нитки. Таке тлумачення знаходимо в українських словниках. В тлумаченні російського вченого Даля золототкацтво - виготовлення парчі [21]4. Ми ж до золототкацтва зараховуємо як декоративні тканини (макати та килимки), так і одягові - златоглав, оксамит, атлас та ін., які в своїй структурі мають окрім шовкової металеву нитку. Металеві нитки - це обкручена дуже тонким срібним чи золотим дротом шовкова нитка. Для підсилення металевого блиску золота чи срібла використовувався шовк жовтого чи білого кольорів. Ще в добу давньоруської держави на Русі розрізняли "волочене" золото - металевий дріт, який використовували для ткання та "прядене" золото, в якому замість дроту з металу використовувалася лляна чи шовкова нитка, обвита тонкою металевою смугою" [69]5.
Розрізняємо також термін "золототканий" - це шовкова тканина з введенням металевої нитки, яка може покривати чи в окремих місцях залишати непокритим шовкове кольорове тло тканини; і термін "золотолитий" - шовкова тканина, тло якої суцільно заткане металевими нитками, тобто, золотом чи сріблом.
Незаперечним фактом є те, що провідну роль в історії розвитку шовкоткацтва та золотототкацтва посідає Схід, і всі види та способи виготвлення такого типу тканин маємо як наслідок китайської чи пізніших візантійської, перської чи турецької традицій.
Огляд історичного шляху чи провідних центрів золототкацтва на Сході - справа не нашого дослідження. Для нас важливим є простежити шляхи проникнення на українські землі шовкоткацького та золототкацького ремесел.
Якщо звернутися до витоків поширення в Україні шовкових і золотних тканин, слід згадати, що ще в давньоруську добу, звичайно, серед найзаможнішої верстви населення і князівської верхівки вже були відомі різні типи тканин східного походження, які потрапляли на Русь через Візантію. Це відомі з літописних та інших писемних джерел і широко оспівані у народній творчості "паволоки", "коприни", "парчі", переткані золотою чи срібною ниткою - "фофуді".
Торговельні зв'язки Київської Русі з країнами Сходу включали також використання шовку та парчі в якості валюти. Так, згідно з договором Ігоря з Візантією 945 року, раб оцінювався в два шматки шовку, який складав кількість тканини для розкрою двох довгих суконь. Шовком нерідко виплачуавалися державні борги, нагороджували царів та послів, виплачували заробіток найманцям [83]5.
Шовк відігравав важливу роль у зовнішньоекономічних зв'язках давньої Русі. Про рівень шовкового імпорту можемо судити з археологічних знахідок шовкових виробів із двохсот пунктів на території давньоруських князівств. Зосереджені ці вироби в основному в басейні Волги та Дніпра, тобто, на тих найважливіших шляхах, які з'єднували Східну Європу із країнами Сходу та Середземномор'я [83]6. З Русі шовк частково експортувався в Західну та Північну Європу - Польщу, Чехію, Південну Німеччину, Скандинавію та в інші країни. Так, наприклад, привезений зі Сходу шовк знайдений у Фінляндії в могильнику Х ст. У французькій літературі ХІІ - ХІІІ ст. шовкові тканини називають "руськими", очевидно тому, що до французького королівства їх довозили давньоруські купці [84]7.
Більшість дослідників, згідно зі згадками в давньоруських писемних джерел, вважають шовк предметом розкоші, що був поширеним серед князівсько-боярської верхівки.
У Літописі Руському за Іпатським списком, коли у 1252 році Данило Галицький вирушив на допомогу угорському королеві Белі, літописець відзначив, що князь був одягнутий за руським звичаєм: "... кожух із золотого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий"[45]8 .
Розкішні поліхромні шовкові тканини відтворені на відомих фресках Софії Київської з зображенням сім'ї Ярослава, на мініатюрі "Ізборника 1073 р." з груповим портретом сім'ї Святослава, на фресці церкви Спаса на горі Нередиці, де представлений її будівничий - новгородський князь Ярослав Володимирович у плащі з важкого шовку, що обшитий золототканою тасьмою. Але, ці коштовні шовки не були продукцією масовою, яка потрапляла на візантійський зовнішній ринок. Виробництво коштовних золототканих виробів у Візантії Х ст. було державною монополією, їх продаж був заборонений іноземним купцям. Відтак, до Східної Європи ці шовки потрапляли лише в якості посольських дарів чи військової здобичі або митних зборів.
На теренах Східної Європи шовк віднайдено в 10 скарбах, що охоплюють території Києва, Старої Рязані, Володимира та городищ Київської Русі. Переважо, цінні предмети - металеві прикраси, загорнуті в шовкові тканини. Також фрагменти коштовних шовкових тканин віднайдені в 33 похованнях феодальної верхівки з Києва, Галича, Володимира-Волинського, Білгорода, Володимира, Новгорода.
Визначною пам'яткою шовкоткацтва аналізованого періоду є знахідка 1967 р. в Білгороді Київському, де поблизу давньої дерев'яної церкви ХІ ст. відкрито саркофаг з останками білгородського єпископа Максима в шовковому облаченні (помер в середині ХІІ ст). Фрагменти шовку віднайдено в культурних пластах ХІ - початку ХІІІ ст. Райковецького та Ізяславського городищ, спустошених Батиєм в 1241 р.