Розділ II
СТАНОВЛЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ ТА ТРАДИЦІЙНА ТВОРЧІСТЬ У 1920-1930-Х РОКАХ
2.1. Народне мистецтво кінця XIX — початку ХХ століття та наукові погляди на
нього
Починаючи дослідження народного мистецтва України радянської доби слід перш за
все з’ясувати його стан напередодні так званої жовтневої революції. Це допоможе
нам висвітлити характер традиційної творчості на рубежі століть, умови її
розвитку, фактори, що впливали на стилістичні особливості та засоби виразності
народного мистецтва. Дослідження дасть нам змогу уточнити закономірності його
розвитку і визначити, на якій основі почало свою розбудову народне мистецтво
радянського часу.
З огляду на те, що наукове зацікавлення народним мистецтвом в колах
української інтелігенції та перші публікації про нього в основному припадають
на кінець XIX - на початок ХХ століття, автор вважає за доцільне також
показати, яке місце у системі культури відводили тогочасні дослідники народній
творчості, як її розглядали і яким був характер етнографічних та
мистецтвознавчих публікацій.
Наприкінці XIX - на початку ХХ століття народне мистецтво живило пригноблену
українську культуру, було джерелом натхнення для професійних митців. У цей час
серед української інтелігенції наростає інтерес до народного як виразника
національного. У всіх ділянках культурного життя прослідковується наслідування
мотивів народної творчості, широке зацікавлення нею. Це обумовлюється
зовнішніми факторами. Кінець XIX - початок ХХ століття — час виходу на
європейську арену стилю модерн, що не випадково збігся із пожвавленням інтересу
до міських прикладних ремесел і народного сільського мистецтва. Етномистецька
традиція була підхоплена і творчо засвоєна художниками-модерністами, які бачили
в ній одну з протидій реалізму та еклектиці [140]. На теренах України
формування стилю модерн збіглося, власне, із утвердженням “українського” або
“національного” стилю у мистецтві [218,7-11]. Згодом, як стверджують сучасні
українські мистецтвознавці, деякі види народного мистецтва вплинули на
становлення українського авангарду [177,9; 217,186; 255,63]. Крім того,
використання у мистецтві народних мотивів, елементів фольклору було для
української культури на той час одним із засобів виживання в умовах
колоніального становища.
Народна творчість у цей час мала дві форми побутування — кустарне виробництво
(народні художні промисли) для ринку та домашнє виробництво для побутових
потреб. Вчені слушно вважають, що розквіт народних художніх промислів в Україні
припадає на другу половину XIX століття [114;212;284;307]. Цьому сприяла
ліквідація кріпацтва в Австро-Угорщині та Росії. “Кінець XIX століття цікавий
тим, що є класичним взірцем повної морфологічної структури народного мистецтва,
.. в цей період ще живуть всі види народного декоративного мистецтва. Більше
того, вони характеризуються повнотою типологічних груп, підгруп і типів
художніх виробів” [307,299].
Однак уже на поч. ХХ ст. у народному мистецтві простежується занепад,
викликаний впливами промислового виробництва та низкою інших факторів. В
основному це зачепило кустарні художні промисли. Цікаво, що більшість
тогочасних літературних джерел засвідчує високий якісний рівень народних
виробів, їх широку популярність і масовий збут [57;259;384]. Здавалося б за
таких умов народні майстри повинні жити безбідно. Однак між ними і покупцями
дуже часто не було безпосереднього зв’язку і цю “турботу” брали на себе
скупники, що за безцінь скуповували готову продукцію і перепродували її.
Особливо негативно їх діяльність впливала на самобутність народного мистецтва.
В цей час виникають дрібні підприємства-кооперативи, власники яких турбувалися
лише комерційними інтересами і були далекі від розуміння народної творчості.
Щоб конкурувати з фабричною продукцією, вони нерідко йшли на заміну складної
ручної обробки матеріалу простішою і не завжди дотримувались народних традицій
у мистецькому вирішенні творів [114,295]. Тому їхня продукція здебільшого не
відповідала усталеним традиційним зразкам. Це призвело до того, що народне
мистецтво у формі художніх промислів чи невеликих майстерень почало занепадати.
“В конкурентній боротьбі скорочується кількість центрів НХП, звужується
асортимент традиційних виробів, при цьому деколи надмірно збільшується
декоративність. Припиняється виробництво дрібного бондарного посуду,
порохівниць з рогу, ікон на склі, деяких типів жіночих прикрас та багатьох
інших виробів” [307,299].
Негативний вплив промислового виробництва на народне мистецтво висвітлювали у
своїх працях і тогочасні дослідники. Зокрема, Н.Ф.Сумцов у праці “Писанки”
(1891) саме з впливами індустрії пов’язує занепад писанкарства наприкінці XIX
століття [315,46-47]. Дешева продукція промислових підприємств витісняла твори
народного мистецтва з ужитку і зменшувала на них попит.
Проте етномистецькі традиції все ще повністю не затрачаються в цей час. Цьому
сприяло те, що паралельно з організованою формою виробництва існувало й домашнє
— для щоденних побутових потреб. Ця сфера не зазнала такої кризи, оскільки
необхідність у виробах була постійною, а низька купівельна спроможність селян
робила для них фабричну продукцію недоступною. При виготовленні виробів вдома
майстри дотримувались успадкованих мистецьких традицій.
Становище, що склалося в народному мистецтві кін. XIX - на поч. ХХ ст., зокрема
в розвитку художніх промислів, стурбувало кола інтелігенції. Щоб запобігти
згасанню традицій громадські організації та приватні особи проводять збирання
етнографічного матеріалу та всіляко сприяють розвитку промислів. “З ініціативи
- Київ+380960830922