Ви є тут

Храмовий вітраж Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Західноєвропейський контекст (становлення, художні особливості, проблеми реставрації).

Автор: 
Гах Ірина Степанівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U003104
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Історичний аспект розвитку церковного вітража Галичини у контексті
європейського вітражного мистецтва
2.1. Європейський вітраж – історія становлення.
Упродовж віків культовий вітраж успішно розвивався паралельно з іншими видами
мистецтв, при цьому – головним визначальником для нього була і залишається
архітектура. Найвідоміші періоди розвитку сюжетної вітражної образотворчості
припадають на європейське Середньовіччя, перейняте пластичними ідеями готики,
та на кінець ХIХ поч. ХХ ст. Другорядне місце храмовий вітраж займає у період
Відродження, а також у світських та сакральних спорудах XVII–XVIII ст., яким
характерна виразність барокової стилістики. Із своєрідним відношенням до
імітації кольору, гри світла і тіней, у період строгого класицизму вітражне
мистецтво також не було особливо розповсюджене в архітектурі.
Особливе місце історії мистецтва займає готичний вітраж. У період “палаючої
готики” (ХII–XV ст.) формуються основні засади композиційного, колористичного
та образно–змістовного виразів вітражу, що разом із досконалим технологічним
виконанням, набирає надзвичайної емоційної напруги та богословського змісту.
Це, насамперед, стосується великих кольорових вікон готичного храму, які своєю
кількістю у масивних віконних отворах справляють враження повної відсутності
стіни. Місце вікна практично займає кольорова прозора скляна конструкція,
вмонтована у металевий чи деревяний каркас зі свинцевими протяжками. Сюжетні
вітражі Середньовіччя вражають естетикою містицизму, де в органічній єдності з
архітектонікою храму, чіткою організацією внутрішнього простору, виступають
стрільчасті віконні отвори чи ідеально круглі, великі за розміром готичні
“рожі”, які максимально заповнені кольоровим склом. Ритмічне розміщення
віконних отворів, наповнених світлом, стають в інтер’єрі споруди могутнім
художнім засобом дії на спостерігача. На вітражах, що вимальовуються у
видовжених за формою стрільчастих вікнах, перед глядачем постає чітко
сформована система християнської символіки, церковних канонів, історичних
подій, складних літургійних сцен, що розташовані у відповідній почерговості.
Все це відтворюється за допомогою специфічного і єдиного у своєму роді
поєднання двох матеріалів: металу та листового кольорового скла.
Вітражне мистецтво періоду Середньовіччя, незважаючи на “недосконалість”
скловиробництва, яскраво демонструє тогочасні зразки високої художньої
майстерності та технологічні здобутки у цій галузі. Як стверджує Ржепінська М.
у праці «Історія кольору у творчості європейських художників», що вітраж у цей
період часу був цілком сформованим видом монументально–декоративного мистецтва
зі своїми чітко регламентованими “законами”, композиційними рішеннями,
колористичною гамою та особливими засобами художнього виразу, які надають йому
неповторності. При цьому необхідно наголосити – сюжетний храмовий вітраж є
різновидом мистецтва, ознаки якого зумовлені у першу чергу якісним виконанням
та особливостями технологічних процесів, тісно пов`язаних із виробництвом
листового скла та металу. Відповідно до цих факторів, вітраж Середньовіччя у
храмовій архітектурі сприймався по–різному: для теолога він був, найперше як
ілюстрація “святого розпису” а його світло символізувало свого роду «духовний
блиск». Для простої людини така стіна з масою кольорового світла мала означати
народження “чуда” – чогось надзвичайного.
За зовнішньою ефектністю застосування та специфікою обробки кольорового
листового скла мистецтво вітража можна порівняти хіба що з «дорогоцінним
каменням». Це зумовлено подібністю технологій обробки скла і дорогоцінного та
напівдорогоцінного каміння. Насичений у кольорі та світлі готичний вітраж
сприймався як велика цінність із певною кількістю смарагдів, рубінів, сапфірів,
які блищать і переливаються на сонці.
Вітраж – це різновид мистецтва з особливими художніми секретами, притаманними
тільки йому. Деякі з них потребують особливої уваги. Наприклад, на вітражах
періоду “палаючої готики” завжди були присутні два кольори як регулюючі чинники
насиченості чи тьмяності тої чи іншої сцени, зображеної на вікні. Це
зіставлення не можна вважати випадковим: синє скло різних відтінків та
насиченості має найбільшу здатність пропускати сонячне світло. Поряд з ним –
червоне скло при великій кількості світла – темніє, вбираючи його у себе.
Зважаючи на це, необхідно наголосити, що у період Середньовіччя саме ці кольори
широко практикувалися у мистецтві храмового вітража. Практично на всіх вікнах
архітектурних споруд західного християнського обряду орнаментальні тла
викладені фрагментами саме з цих двох кольорів. Це було зумовлене ще одним
важливим розрахунком майстрів–вітражистів: за будь–якої погоди – сонячної чи
похмурої – зображення на вікнах залишались яскравими та насиченими. Синій і
червоний кольори, вбираючи відповідну кількість світла, випромінювали відтінки
своєї гами, отже – протягом цілого дня вікна залишались яскравими у кольорі. У
період розквіту вітражного мистецтва Середньовіччя храми Франції (Руан, Париж),
Німеччини (Фрайбург, Кельн, Регенбург), Іспанії та багатьох інших європейських
країн прикрашалися величними творами скляного монументально–декоративного
мистецтва.
Високий рівень готичного вітража мав надзвичайно великий вплив на розвиток
цього виду мистецтва у наступних століттях, а технологічні особливості
виготовлення та обробки листового скла лежали в основі створення кольорових
вікон у середині ХIХ ст., коли вітражі одержали своє відродження як вид
монументального храмового мистецтва.
Зацікавлення філософів, істориків, архітекторів, мистецтв