РОЗДІЛ 2
ДО ІСТОРІЇ ПРИКРАС ЗІ СКЛА ТА БІСЕРУ
2.1. Найдавніші відомості
Археологічні знахідки дають підстави твердити, що поява та розвиток
різноманітних прикрас відбувалися у контексті змін способу життя людини
водночас із технологічною та технічною еволюцією людства. Винайдення кожного
нового матеріалу (випалена глина, метал, скло та ін.) обумовлювало та
стимулювало виробництво прикрас із новітньої найдорожчої на той час речовини.
До закономірностей первісного розвитку скловиробництва у кожному новому
осередку російська дослідниця історії скла Ю.Щапова відносить виготовлення
прикрас, також використання одного рецепту скловаріння та застосування
найпростіших технологічних прийомів [58, 198].
У числі археологічних пам’яток V тис. до н.е. з Близького Сходу вчені виявляють
вироби зі скловидної маси з поверхневим скловидним чи глазурованим покриттям
[58, 58]. Зокрема, найбільш відомі серед них – так звані єгипетські фаянси,
технологія яких найбільш споріднена з виготовленням керамічних виробів
(температура випалу 950о С). За однією з гіпотез, яку повідомляє Ю.Щапова –
поступове збільшення легкоплавких фракцій у складі шихти для фаянсів, ймовірно,
обумовлювало перетворення фаянсів у скло [58, 64]. Найдавніше скло у вигляді
злитків виготовлене в добу третьої династії Ура (XXIII – XXI ст. до н.е.) [58,
57].
Проблема встановлення прабатьківщини скла залишається відкритою, хоч і
пов'язується з цивілізаціями в долинах Нілу, Тигру та Євфрату, культурами
острова Кріт та Фінікії [58, 57].
Намистинами зі щойно винайденого скла прикрашали себе представниці правлячих
династій Стародавнього Єгипту. Серед найдавніших скляних кораликів, знайдених
археологами, одна намистина блакитного, а друга – темно-зеленого кольору; на
думку археологів, вони належали єгипетській цариці Хатшепсут (1525 – 1503 рр.
до н.е.) [58, 91].
У складі давньоєгипетських скляних прикрас найчастіше зустрічаються намистини,
що своїм кольором імітують дорогоцінне каміння: сапфір, смарагд, топаз, бірюзу,
берил, аметист, яшму тощо. Здебільшого, це блакитні та сині бусини; рідше
жовті, темно-червоні, білі, чорні, зелені та фіолетові [53, 14; 117, 210].
У I тисячолітті до н.е. на теренах Стародавнього Сходу (країна не встановлена)
з'явилася нова технологія скловаріння, рецепт якої ґрунтувався на суміші соди з
піском (подвійна содова шихта) [58, 101]. Це так зване "довге" скло – при
відносно невисокій температурі плавлення довго залишалось пластичним. До
початку нової ери виробництво скла вже було відомим у Єгипті, Фінікії, Сирії,
Індії, Персії, Ассирії, Вавілонії, Месопотамії, на Кавказі, та в деяких районах
Західної Європи, які були населені кельтами [58, 97]. Є також археологічні
відомості про виготовлення виробів із скла в околицях гирла Дніпра [[cxxxiii],
217]. Склоробну майстерню, залишки якої археологи знайшли на березі Ягорлицької
затоки (VI – поч. V ст. до н.е.), вважають найдавнішою не лише на теренах
України, а й Європи. У майстерні виготовляли саме прикраси (підвіски та
намиста), які потім реалізовували в античних містах Північного Причорномор'я та
серед населення Скіфії [[cxxxiv]].
На початку нової ери олександрійські майстри розпочали виробництво скла в
Римській імперії. У кінці II – на початку III ст. Рим стає новим центром
скловиробництва [53, 47]. З Риму виготовлення скла поширюється на інші
території, зокрема, й у Східну Європу. Відомо, що в тій порі на сучасних
південноукраїнських землях деякий час існували майстерні з виготовлення скляних
виробів із сировини, частина якої була імпортною. Рештки таких майстерень були
відкриті археологами на північному схилі городища Алма-Кермен поблизу села
Завітне під Бахчисараєм (друга пол. II – початок III ст.) [58, 140; [cxxxv]]; в
Херсонесі (III – IV ст.) [[cxxxvi]]; а також поблизу с. Комарів Кельменецького
району Чернівецької області (III – IV ст.) [82, 14]. Детальний аналіз цих
майстерень дав археологам змогу твердити, що склообробні майстерні на території
Східної Європи були тісно пов’язані з античним світом. Усі майстерні існували
недовго, основну частину продукції використовували на місці, а тому вона
залишила малопомітний слід в культурі Північного Причорномор’я. Майже всі
скляні вироби першої пол. I тис. н.е., відомі з археологічних знахідок на
українських теренах, були привезені з Римської імперії, де виробництво скла
існувало в товарній формі [58, 163].
В Європі I тис. н.е. стало добою виникнення на основі римської технології лише
двох відомих осередків виробництва та обробки скла: на теренах колишніх
Рейнських провінцій Риму у франків та у Візантії.
Народження візантійського скловаріння археологи датують початком IV століття.
Його пов’язують із перенесенням столиці Римської імперії з Риму до
Константинополя (330 р.) [53, 56]. Для будівництва і благоустрою нової столиці
Константин Великий сприяв переселенню туди ремісників різноманітних професій.
До історії прикрас зі скла та бісеру, що побутували на сучасній території
України в давні часи, мають відношення усі з названих центрів скловиробництва
Стародавнього світу. Завдяки торгівельним зв'язкам, краса скла була відома тут
задовго до появи київської школи (кінець X – початок XI ст.) скловаріння та
скловиробництва. Археологічні дані вказують на дуже глибокі корені таких
стосунків. Імовірно, що найраніше скловироби імпортували із країн Стародавнього
Сходу, де виникли перші світові цивілізації.
З археологічного погляду поки що немає цілісного бачення джерел та шляхів
надходження імпортних прикрас на прадавні землі України. Є лише фрагментарні
відомості про існування протоскляних прикрас у найдавніших представн
- Київ+380960830922