РОЗДІЛ 2
ФУНКЦІОНАЛЬНА ТА СТРУКТУРНА
РОЛЬ РЕЛІГІЇ В СОЦІУМІ
2.1. Релігія як символічна форма світорозуміння
2.1.1. Релігія як ірраціональна соціальна технологія розв'язання буттєвих проблем
Як було з'ясовано у першому розділі, соціально-економічна поведінка суб'єкта може бути визначена через критерії різної модальності (біологічні, політичні, економічні, релігійні тощо) або через різні набори цих критеріїв. При оцінці певного набору критеріїв, що впливають на саморегуляцію соціальної поведінки, можна виділити такі, які мають природне, або ті, які мають соціокультурне походження. Тому з'ясування діалектики співвідношення біологічних та соціальних детермінант соціальної поведінки суб'єкта в процесі соціогенези дасть змогу оцінити функціональну "питому вагу" та структурну перспективність релігійного досвіду як у традиційному, так і в постмодернізованому суспільстві.
Ретроспективний погляд на історію розвитку людської цивілізації відображає еволюційні процеси виділення людини із природного середовища та все більшого наступного залучення її до соціального середовища, формування якого є результатом діяльності "homo sapiens". Залишаючи поза фокусом уваги проблему походження людини, соціологія з початку свого існування активно цікавилась з'ясуванням причин, механізмів забезпечення соціальної, колективної природи людини.
Уже в перших свідченнях щодо життя примітивних суспільств археологи, етнографи знаходять докази на користь соціального начала первісної людини, оскільки стосунки між людьми грунтуються на більш широкій основі, аніж вузьке коло прямих особистих зв'язків індивіда. Але слід зазначити, що об'єднання в соціальні спільноти, групи не було актом доброї волі. Для роду людського в цілому та окремих його представників такі об'єднання були життєвою необхідністю: на ранніх етапах історії - це потреба протистояти природним явищам та необхідність вижити в складних умовах, а з часом - це потреба протистояти тиску жорстких форм та умов спільного життя, створених самою людиною та втілених у певних системах цінностей, моделях поведінки.
За сучасних умов суспільність людей, сумісність їхнього існування в межах певних соціальних спільнот вважається самоочевидним фактом. Ще Арістотель в свій час сказав, що людина - це тварина cуспільна, а значить, вона приречена жити в різноманітних спільнотах та системах, що успадковуються від попередніх поколінь або щойно створюються. Збільшення радіусу ойкумени супроводжувалось зростанням соціальних контактів між людьми, ущільненням соціального простору. У таких умовах виникає потреба в появі передавальних механізмів, які б забезпечували безособові стосунки між індивідами та підтримували консолідацію та згуртування людей, не зважаючи на значні просторові та часові відрізки. Поява таких передавальних механізмів означає, що над біологічно існуючими зв'язками надбудовуються безособові, абстрактні структури на зразок вікових та статевих розмежувань, анімізму та тотемізму, різноманітних табу та ритуалів, що призводить до витіснення механізмів природної еволюції соціальними відносинами, адже культура розпочинається там, де обмежується вроджений егоїзм людей та встановлюються правила людського співжиття та поведінки. Французький структураліст К.Леві-Строс вважав, що табу на інцест означав вирішальну межу в переході людства від природи до культури.
Подальший розвиток, ускладнення, диференціація соціальних відносин супроводжуються формуванням більш витончених соціальних технологій, які відображали потребу соціуму в необхідності забезпечення його цілісності, життєздатності у відповідності з викликами часу. Це ті інституалізовані соціальні технології (сім'я, релігія, освіта тощо), які сучасна людина сприймає як такі, що існували нібито завжди, але які, насправді, колись були виокремлені соціальним розумом у процесі розвитку тенденції до раціоналізації, впорядкування соціального життя.
У сучасному світі людина свідомо чи підсвідомо має підкорятись створеним нею ж самою соціальним тотальностям. Знаходячись у середовищі собі подібних, вона повинна майже кожний крок звіряти із соціальним оточенням. Соціокультурний фактор стає вагомою детермінантою соціальної поведінки суб'єкта, набуваючи настільки самостійного, відчуженого існування від людини, що перетворює останню у своє знаряддя, інструмент проведення певної політики. Засоби здійснення функції соціального контролю зосереджуються як в особових, колективних, так і в безособових, надколективних соціальних інститутах, що акумулюють у собі відшліфовані часом, адаптовані до реалізації певних потреб системи нормативних принципів, ціннісних орієнтацій, поведінкових стереотипів.
Власне, розвиток суспільства пролягає через постійне подолання суперечності між такими компонентами особи, як її біологічна, психічна та соціальна структура, а остання часто розуміється (інтерпретується) як культура, оскільки постійно витісняючи, засуджуючи, піддаючи табуюванню тваринне начало в людині, вона накладає обмеження у вигляді соціальних санкцій на її природні інстинкти.
Ментальний аспект зазначеної тенденції полягає в постійному розширенні потоку соціальних образів, стереотипів сприйняття навколишнього світу, що може зумовлювати дезоорганізацію соціальної свідомості, ускладнювати процес узгодження, ієрархізацію детермінант соціальної дії і, як наслідок, зумовлювати соціальну апатію, хаос у суспільстві. В умовах "соціального бомбардування образами" постає логічне питання: чи можливо в цьому майже неосяжному інформаційному потоці людині вберегти себе від реальності, яка, мабуть, ніколи не буде остаточно впорядкованою, визначитись із власними внутрішніми ідеалами, додержуватись глибоко усвідомлених соціальних структур, крізь призму яких оцінювати цей "шалений" світ та діяти в ньому?
Для пошуку своєрідних культурних матриць, метанаративів як можливих засобів розуміння та структурування соціального досвіду скористаємось теоретичними принципами, які були розробл