РОЗДІЛ 2
МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ЧИННИКИ ВІДНОШЕННЯ "Я-ІНШИЙ"
Сучасні діалогічні концепції, а в даному випадку ми звернемо увагу на дві досить вагомі думки, а саме Е.Левінаса та П.Рікера, надають великого значення дослідженню відношення Я-Інший як такого, що повинне ґрунтуватися на етичних засадах. Чим же викликана така увага саме до етичних аспектів цього відношення у сучасній західній (і не тільки) філософській думці?
Діалектика народилася із діалогу, щоб знову повернутися до діалогу на вищому рівні (діалогу особистостей) [37, с.13]. У даному випадку діалог виконує таку важливу функцію, як забезпечення морального сенсу людського спілкування. Моральне тут - як вміння і здатність співпереживати чужі проблеми, як спосіб утвердження буття іншої людини.
"Етика діалогу" зумовлює логіку "моралі згоди". З'ясовуючи різні варіанти розв'язання тієї чи іншої проблеми, оцінюючи їх слабкі та сильні місця, вона разом з тим передбачає досягнення принципово узгодженого розуміння важливості і значущості самої проблеми, досягнення "згоди незгодних".
Значення діалогового спілкування далеко не вичерпується мірою соціальної дійовості. Ще більш важливою є етична та моральна ефективність діалогового спілкування. М.М.Бахтін вважав, що людська сутність діалогу полягає у тому, що в ньому відбувається взаємозбагачувальний контакт людей, здійснюється зв'язок особистісного "я" з "іншим", безпосереднє "поза всіляких проміжних інстанцій, поза будь-якого соціального колективу" спілкування людей.
Американський філософ З.Д.Гуревич зазначає: "Діалогові стосунки дають можливість не тільки поєднувати соціальну та індивідуальну етику, але й істотно впливати на позитивні суспільні зміни. Концепція "діалогового виміру" соціокультурного життя містить "власний етичний код". Дотримуючись трьох моральних правил: "зобов'язання говорити, слухати і відповідати" індивіди в процесі діалогу не лише реалізують можливість ставитися до "іншого" як до "себе", але й утворюють тим самим тканину соціального цілого як відкриту діалогічну структуру. Як у контактах з чужинцями ми виходимо із загальної ідеї визнання іншого, визнання, яке доповнюється наступними розуміннями його намірів, знанням про нього, так і у спілкуванні з будь-яким "іншим" із власного середовища ми не лише усвідомлюємо себе, але й усе суспільство. Це усвідомлення з необхідністю містить у собі "себе" та "іншого" [182, p.180]. Якщо у М.Бубера діалог - це відношення між Я і Ти, то вже починаючи з М.М.Бахтіна діалог розглядається як відношення між Я та Іншим, бо чим глибше досліджується дане відношення, тим більше філософів приходить до думки, що Я і Ти - це не одне ціле, що Ти, Інший означає зовсім інший. А вже у П.Рікера та Б.Вальденфельса - це взагалі Чужий, з яким не те, що злитися, а вже постає питання: чи можна взагалі з ним зблизитися та порозумітися? Ми стоїмо перед складною проблемою, яку чим більше досліджуємо, тим далі відходить від нас Інший. Може тому і звертаються сучасні діалогові мислителі до етичної проблематики, яка має джерелом релігійне вчення, для того, щоб Я та Інший змогли порозумітися.
Етика - царина, у горизонті якої Е.Левінас розглядає природу проблем, що виражені у поняттях "смерть", "час", "Бог", "Інший". Вся складність в осмисленні останніх полягає у неадекватності категоріального словника онтологічної раціональності, користуючись яким, західна філософська традиція, починаючи з Аристотеля, підходила до питань, що потребують для свого опрацювання виходу за рамки логічної опозиції буття/ніщо, вимагають застосування додаткових законів поряд із законом виключеного третього. Відповідно, принциповим завданням Е.Левінаса стає пошук неонтологічного підґрунтя для осмислення етичних питань.
З часів Аристотеля етика сприймалась як нормативна наука, але смисл, який придав їй Левінас, не завжди співпадає з загальноприйнятим. Для Левінаса "етика" не є ані зведенням правил людської поведінки, ані наукою про те, як ми повинні поводитись. Пориваючи з аристотелівською традицією, Левінас знову пов'язує етику з пізнанням, Благом і істиною, але він не підкоряє етику, чи краще, етичне, ні пізнанню, ні буттю, ні свободі; його проект полягає у тому, щоб замінити спекулятивні побудови дескрипцією етичного відношення - "ненасильницького відношення до Безконечного як безкінечно-інакшого, до Іншого, - відношення, яке одне змогло б відкрити простір трансцендентності" [177, c.405]. Якщо Аристотель, котрий створив саме поняття етики, вивів його зі слова "етос", що означає стійке, звичне, то Левінас хоче не просто "етики до і по той бік онтології, але також і етики по той бік етики. Мова, якою він користується, взяла свої основні терміни (Тотожнє і Інакше - le Meme et l'Autre) у Платона, але Левінас здійснює тут радикальну перестановку акцентів.
У П.Рікера на жодному етапі дослідження сам не розлучається зі своїм іншим, але ця діалектика знаходить свій повний розвиток тільки в дослідженнях, здійснених під знаком етики та моралі. Автономія самого тут виявляється глибоко пов'язаною з турботою про ближнього й справедливістю для кожної людини.
Відразу зазначимо яку саме етику та мораль має на увазі Рікер. Якщо говорити про поняття етики, то тут слідом за Аристотелем можна сказати, що це спосіб життя під знаком дій, які вважаються добрими. А поняття моралі, згідно з Кантом, використовується для позначення обов'язкового боку існування, пов'язаного з нормами, зобов'язаннями, заборонами, що характеризуються водночас універсальними вимогами та ефектом примушування. Що стосується П.Рікера, то він намагається уникати як аристотелівської, так і кантівської ортодоксальності та обґрунтувати: по-перше, примат етики над мораллю; по-друге, необхідність для етичної орієнтації пройти через осмислення з погляду норми; і по-третє, законність осмислення норми з погляду орієнтації, оскільки норма призводить до конфліктів, з яких немає іншого виходу, крім практичної мудрості.
Виникає питання: чому етичний чинник стає більш важливішим ніж соціально-політичний? - Справа в ті
- Київ+380960830922