Вы здесь

Ідея вдосконалення людини в європейській культурно-історичній традиції: парадигми розвитку.

Автор: 
Лозниця Світлана Альфредівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
3403U003151
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ІДЕЯ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ: ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ "ЛЮДИНА-БОГ"
2.1. Ідея Блага та модель ідеальної держави

Намагання улаштувати життя кожної людини, зокрема, та суспільства в цілому за певним зразком, досконалим еталоном, який мають наслідувати індивіди, здавна було предметом філософської рефлексії. У європейській традиції, для якої прикметним є домінування християнського світогляду, існування абсолютної досконалості пов'язується з Богом; відповідно метою життя людини є вдосконалення, яке є, власне, наслідуванням Бога ("Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний" [Мт. 5: 48]). В дохристиянській, чи радше, досократівській філософії не існувало єдиного Бога, ба навіть риси божеств мали неґативний характер, що не створювало умов для наслідування. Платон, проголосивши існування надчуттєвого світу, створив нове вчення - вчення про існування ідеї Блага, яку могла осягнути людина постійно удосконалюючись. Надчуттєвий світ є світом істинним, завершеним та абсолютно досконалим, тоді як предмети видимого світу є лише подобою, тінню істинного світу й завжди залишатимуться недосконалим відблиском ідей. Тому все життя людини повинне спрямовуватися не на отримання земних благ, а на осягнення цього світу вищої досконалості на чолі якого стоїть ідея Блага (Добра). Платон стверджує, що кожна душа безсмертна і є досконалою настільки, наскільки вона змогла споглянути царство досконалих ідей перебуваючи на небі та долучитись до нього опинившись на Землі, і показує шлях сходження людини із матеріального світу до споглядання світу ідей, зображуючи також і падіння душ із неба на Землю. Надчуттєвий світ не існує абстраговано від суспільства і грецький мислитель детально вибудовує концепцію ідеальної держави, принципом якої стала б справедливість та досягнення Блага для всієї держави в цілому. Цілісну картину утворення досконалого космосу досконалим Богом-деміургом, Платон зображує у більш пізньому діалозі "Тімей".
Перший у європейській культурі розвинутий комплекс уявлень про досконалість людини і шлях до неї був створений ще орфічною традицією бл. V ст. до н.е. (втім, як вважалося в давнину і як писав ще Геродот, ця традиція запозичала багато чого з піфагорейства), але першу філософську концепцію досконалості і людського удосконалювання вибудовує Платон. Орфічна доктрина, яка складалася із великого, складного конгломерату вірувань, містеріальних обрядів і містико-філософських текстів, стверджувала, що в людині підспудно і затамовано приховане безсмертне божественне начало, частка божественної природи, і людина наділена вищим покликанням звільнити цю частку, давши їй возз'єднатися знову зі всією стихією божественного. Для здійснення покликання існує шлях очищення, в який входять містичні обряди й аскетична практика, які разом складають особливий напрямок і спосіб існування, "орфічне життя". Прикметно, що шлях до досконалості, - як це було ще в піфагорійців, - передбачає також пізнання, знаходження мудрості; досягнення досконалості душі вимагає удосконалювання розуму. Цей інтелектуальний мотив, вкрай характерний для еллінської свідомості, стане одним із самих дискусійних, що напружено обмірковуватимуться і пристрасно обговорюватимуться у всій подальшій історії ідеї людської досконалості. Роль розуму в ідеалі досконалої людини і на шляху до цього ідеалу - один з основних суперечливих пунктів, розмежувань між Афінами і Єрусалимом, еллінською й іудео-християнською традиціями.
Поєднавши орфіко-піфагорейські впливи і теми з ідеями Парменіда і положенням Сократа про тотожність блага і пізнання, Платон вибудовує першу філософську концепцію досконалості і людського удосконалювання. Починаючи з "Федона", він різко розділяє тіло і душу, тілесне і душевно-духовне начала в людині і тим засновує лінію дуалістичної антропології, важливу і впливову протягом всієї історії європейської думки. Відповідно до цієї платонічної антропології (С. Хоружий зауважує, що онтології Платона, на відміну від антропології, притаманний не дуалізм, а монізм, як обґрунтовував і підкреслював О.Лосєв), душа причетна світу ідей, вона божественна і вічна. Основа концепції людської досконалості у Платона така сама як і у орфіків: людина покликана до досконалості, і досконалість реально досягається нею на шляху очищення, сутність і значення якого полягає у звільненні душі. Досягнення досконалості розглядається як реалізація закладеної в людину подібності божественному: уподібнення богу. В своїй концепції уподібнення богу Платон виявився також одним із джерел ідеї Богоподібності, яка мала велике значення в християнську епоху [206, с.44-45].
У Платона можна виокремити дві особливості шляху вдосконалення та очищення. По-перше, тут проявляється спільна закономірність, відкрита незалежно містиками та аскетами у багатьох традиціях: для духовного шляху мають велике значення позитивні, а не негативні завдання. Шлях до досконалості у Платона охоплює певні установки стосовно тілесного начала, такі, скажімо як відмова від потурання тілу та його схильностям, заперечення їх моральної цінності та ін., але не вимагає крайнощів аскези, посту, умервтління плоті; тілесне заперечується, радше, як те, що є неважливим, не вартим уваги. Те ж що варте уваги (і є другою особливістю) пов'язано насамперед з розумом та пізнанням. Ця особливість є не універсальною, а прикметною для еллінського світосприйняття. Божественним началом в людині тут утверджується розум, а шлях вдосконалення - шлях самоутвердження розуму в пізнанні. Платон, а слідом за ним і неоплатоніки, зображуючи шлях досконалості як шлях пізнання, наголошують, що істинне пізнання зовсім не співпадає зі звичайним пізнанням емпіричного світу через чуттєві сприйняття; навпаки воно передбачає абстрагування від чуттєвого світу та направляється до споглядання світу розумоосяжного. Ця ідея є універсальною: у багатьох вченнях чи школах духовного досвіду шуканим духовним станом було споглядання. Спільною прикметною ознакою було також те, що скрізь споглядання розумілось не