РОЗДІЛ 2. ПОЕТИЧНА ПРАКТИКА Т.С. ЕЛІОТА В СВІТЛІ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТЕОРІЇ 67
2.1. Роль традиції у дискурсі модернізму. 67
2.2. Між "personal" та "impersonal": етапи реалізації теорії безособового мистецтва в поетичній практиці Еліота 74
2.3. Модерний дискурс безособової поезії Еліота. 94
2.4. Шляхи реалізації теорії об?єктивного корелята
в поетичній практиці поета 111
2.5. Інтертекстуальність поезії Еліота як реалізація теорії літературної традиції. 137
2.5.1. Інтертекстуальність "Безплідної землі" 148
2.5.2. Інтертекстуальність "Чотирьох квартетів" 158
ВИСНОВКИ 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 191
ВСТУП
Актуальність теми. Як влучно зауважив Б.І. Бурсов, "в письменникові міститься і його критик" [34, 12]. Адже, якщо критика враховує загальний стан літературного процесу, місце в ньому певного письменника, а також характер завдань, що стоять перед літературою, то вона сприяє літературному розвиткові. Уже за самою своєю природою літературна критика прагне до програмності задля посилення впливу як на окремих письменників, так і на всю літературу. Зародившись з самої літератури, літературна критика завжди приваблювала до себе письменників. Адже перед тим, як оприлюднити свої твори, письменник сам виносить їм свій присуд. Тому критичні зауваження письменників завжди були надзвичайно важливими для літературознавця, теоретика літератури.
У літературно-критичних виступах видатних письменників зазвичай домінує авторефлексивність. Критик-письменник, навіть коли він веде мову про літераторів минулого, неодмінно говорить про себе. Така літературна критика часто перетворюється на інтерпретацію власних творів. ХХ століття особливо багате на письменників-критиків, письменників-теоретиків літератури, письменників-мислителів. Прикладів цьому в історії літературознавства не бракує, ось лише кілька імен: Б.Шоу "Квінтесенція ібсенізму", І.Франко "Із секретів поетичної творчості", О.Блок "Про призначення поета", В.Маяковський "Як робити вірші", Г.Аполлінер "Нова свідомість і поети", М.Пруст "Проти Сент-Бева", М.Йогансен "Як будується оповідання", Е.Паунд "Кілька заборон імажиста", В.Вулф "Про різновиди роману", Б.Брехт "Про експериментальний театр", Дж.Толкін "Про чарівні казки", А.Камю "Міф про Сізіфа. Есе про абсурд", Дж.Родарі "Граматика фантазії", У.Еко "Нотатки на полях імені Троянди". Проте одним із найбільш яскравих, на наш погляд, прикладів такої автоінтерпретації є критична спадщина Томаса Стернза Еліота (1888-1965). Його роль в англо-американській культурі не вичерпується поетичною діяльністю. Хоча ім'я Еліота заслужено ставлять в один ряд з іменами видатних поетів ХХ століття: В.Б.Єйтса, Е.Паунда, П.Валері, П.Клоделя, Р.М.Рільке, Дж.Джойса та ін.1, він заявляє про себе також і як видатний літературний критик і культуролог. Його теоретичні погляди, висловлені в першій книзі есе "Священний гай" (1921), багато в чому допомогли англійському й американському літературознавству перебороти, по-перше, зорієнтованість на емпіричні факти і, по-друге, імпресіоністичність і суб'єктивізм, властивий пізній вікторіанській критиці. Мало того, теорія поезії Еліота вплинула на розвиток окремих напрямків в американській "новій критиці" [92; 216; 219; 286; 298].
Тому не дивно, що література, присвячена Еліотові, величезна. Вона налічує десятки монографій і тисячі статей. Сьогодні спадщина Еліота детально вивчена. За десятиліття, що минули від дня смерті поета, еліотознавці зібрали й опублікували найдетальніші дані з його біографії, встановили основні принципи і категорії поетичної теорії, проаналізували систему образів, метрику й ритміку його творів. Було запропоновано безліч концепцій, підходів до творчості Еліота. Проте еліотознавство не вичерпало себе. Щоб переконатися у цьому, простежимо основні тенденції у вивченні творчості Еліота, яка стала об'єктом аналізу практично усіх напрямків літературознавчої науки і критики: психоаналітичного, марксистського, міфокритичного, структуралістського, постструктуралістського і т.п. При всьому розмаїтті концепцій дослідники здебільшого зосереджують увагу на котромусь одному аспекті спадщини поета. У цьому сенсі дослідження, присвячені творчості Т.С. Еліота можна розділити на кілька груп.
До першої групи праць віднесемо ті, що присвячені виїмково тлумаченню художніх текстів Еліота. Такі вчені, як Г.Брукс [217], Г.Ґарднер [255], Л.Ґордон [257], А.Муді [277], Ґ.Сміт [291], С.Спендер [293] та ін. аналізують образну систему, поетичну форму, принципи введення Еліотом у свої твори різних цитат і алюзій. Естетичні погляди самого поета вони здебільшого оминають.
Інша група робіт вивяляє інтерес саме до літературно-критичних і культурологічних поглядів Еліота. У них осмислюється сама теорія Еліота, виявляються її філософські джерела, еволюція [220; 249; 251; 253; 262; 275]. Що ж стосується віршів, то вони залучаються у цьому випадку виїмково для того, аби проілюструвати ті чи інші теоретичні твердження поета-критика. До цієї ж групи варто, на наш погляд, віднести наукові праці, де подається типологічний аналіз літератури ХХ ст. У рамках цього підходу теорія літературної творчості, розроблена Еліотом, співвідноситься з концепціями його сучасників, найбільш видатних представників поезії англомовного світу: Е. Паунда, В.Б.Єйтса, та ін. Значна частина такого роду досліджень, тісно пов'язаних з культурологією, припадає на 80-і і 90-і рр. ХХ ст. Серед них найбільш значущими для еліотознавства є монографії М. Еллманн [247; 248], і Дж. Перла [281].
Виділимо ще одну групу еліотознавців, що проводять у своїх працях цілісний аналіз творчості Еліота, поєднуючи послідовний аналіз усіх поетичних творів з одночасним дослідженням його теорії поезії. Ці фундаментальні монографії, авторами яких є відомі в англо-американській філології вчені: Ф.О. Маттісен [273], Н. Фрай [253; 254]. До цієї ж групи належать монографії радянських учених: "Модернизм в литературе США" А.М. Звєрєва [89] і "Английская поэзия ХХ века" Г.Е. Йонкіс [95]. Проте творчість Еліота не є єдиним предметом дос
- Київ+380960830922