РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
2.1. Моделі трансформації політичних режимів
Останні півтора - два десятиріччя позначилися хвилею політичних трансформацій, що охопила спочатку авторитарні латиноамериканські та південноєвропейські, а потім і комуністичні східноєвропейські режими. Як свідчить світовий досвід трансформацій, найбільш продуктивним їх результатом було досягнення саме демократичного устрою, тому в даному розділі під трансформацією буде розумітися рух від недемократичних форм правління до демократичних. Зрозуміло, що такого визначення недостатньо, треба враховувати як можливість руху у зворотному напрямку, так і мало досліджені мутації режиму, що знаходиться в перехідному стані, але розгляд цих процесів знаходиться за межами даного дослідження.
Незважаючи на те, що процес трансформації недемократичних режимів у демократичні в різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність, виділити типи та стадії переходу.
Багато досліджень присвячено аналізу еволюцій авторитарних режимів, які проходили в країнах Латинської Америки і Південної Європи. На жаль, менше уваги приділяється трансформації тоталітарних режимів в демократичні. Тут доречно зауважити, що ті тоталітарні режими, які безпосередньо вважались такими, а саме гітлерівська Німеччина та Італія часів Муссоліні, припинили своє існування в результаті їх ліквідації зовнішніми силами, як наслідок поразки в другій світовій війні. Більш того процес демократизації в цих випадках проходив при перебуванні союзницьких військ на території цих держав, що робило сам процес демократизації майже повністю залежним від зовнішнього фактору, роль якого буде більш детально проаналізована пізніше. Щодо колишнього СРСР, то тут продовжував існувати тоталітарний сталінський режим і після війни, хоча зі смертю Сталіна, режим змінився, що дає підставу багатьом вченим вважати його посттоталітарним і до значної міри авторитарним.
Взагалі деякі дослідники вважають, що проміжною стадією переходу від тоталітаризму до демократії має стати створення авторитарних (не виключно, що і військових, режимів). Співвідношення у рамках перехідного режиму елементів авторитарної і демократичної організації суспільства є одним із самих дискусійних питань. На думку багатьох вчених, між цими двома формами політичного владарювання існує більш тісний взаємозв?язок, чим це може здатися на перший погляд. Так, авторитарні еліти нерідко використовують демократичні процедури для зміцнення свого панівного становища. В той же час, деякі авторитарні механізми здатні забезпечити прискорену реалізацію технократичних і модернізаторських заходів демократичних урядів, на варті яких вони, по суті, й стоять. Зокрема, російський дослідник А. Мігранян вважає, що головна заслуга авторитаризму полягає в деетатизації суспільства, у "вольовому" усуненні со-ціальної напруги, яка породжується кризовими ситуаціями і зростанням кількості невдоволених змінами, що відбуваються (110, с. 180). Особливо яскраво ця риса проявляється в тих країнах третього світу, в яких встановилась "мінімалістська демократія", з властивими їй уповільненими процесами політичної трансформації, а також висуванням в сферу пріоритетних завдань економічного піднесення і стабілізації. Збереження тут авторитарних анклавів є хоча і досить неоднозначним, але все ж таки закономірним і неминучим фактом, що до того ж обумовлений неможливістю швидкої консолідації демократичного режиму внаслідок слабкості і нерозвинутості громадянського суспільства. Серйозно про встановлення демократії можна говорити лише тоді, коли в суспільстві вже досягнутий і інституціонально закріплений певний соціальний і політичний консенсус. Для цього спочатку треба підготувати відповідний ґрунт, з чим, на думку А. Міграняна, здатна успішно впоратися тільки авторитарна влада.
Погоджуючись в цілому з наведеною думкою, треба зазначити, що по-перше, не існує ніяких гарантій, що влада, яка належить авторитарним лідерам, буде використовуватися ними задля побудови демократичної держави, а не для задоволення потреб чиновництва; по-друге, складності, що виникають в процесі інтеграції країни в світовий ринок, можуть спонукати політичне керівництво на консервацію режиму. Тому поряд з сильною владою (ця влада неминуче несе в собі елементи авторитарності), що забезпечує надійний захист нового устрою, необхідна політична участь громадян, яка дозволить обмежити масштаби діяльності уряду виключно рамками тих повноважень, що надаються законом.
Перехід до демократії містить в собі багато складностей і протиріч. Як вже було зазначено, в різних країнах він є специфічним, але все ж таки політична наука на основі порівняльного аналізу виділяє деякі спільні моменти.
В загальних рисах сам процес демократизації виглядає як послідовна зміна декількох стадій розвитку, на кожній із яких вирішується певне коло питань. Одна з перших (що і досі визнається основоположною) динамічних моделей переходу до демократії була запропонована американським політологом Д. Ростоу. Його модель ґрунтується на авторській інтерпретації історичного досвіду переходу до демократії Швеції в 1890-1920 роках і Туреччини, починаючи з 1945 року. Ця модель передбачає єдину попередню умову - національну єдність, усвідомлення громадянами спільної ідентичності. Національна єдність " ... означає лише те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинні сумніватися, або мати уявних застережень відносно того, до якої політичної спільноти вони належать" (148, с.7). Ця умова повніше реалізується тоді, "коли національна єдність визнається на підсвідомому рівні, коли вона сприймається як дещо саме собою зрозуміле" (148, с.7). Сам перехід включає три фази: а) підготовчу фазу, б) фазу прийняття рішень, в) фазу звикання.
На підготовчій фазі відбувається п