РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНО-МЕНТАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Особливості політичної культури розкриваються через ряд чинників: історичних, економічних, соціальних, національних, релігійних, ментальних, психологічних. На формування політичної культури населення впливають як об'єктивні фактори, так і його власна суб'єктивна діяльність у соціальній і політичній сферах. Адже політична культура є продуктом політичної життєдіяльності людей, що формується й виявляється в процесі політичного життя, а також відображає рівень засвоєння суспільством відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей. Політична культура постає як суперечлива система, в якій у динамічній рівновазі перебувають елементи минулого, сучасного і паростки майбутнього. Як зазначає вітчизняний дослідник В.Нагорний, політична культура, увібравши в себе риси традиційного політичного життя з віддалених у часі епох, відзначається значною консервативністю. Водночас вона чутливо реагує на кардинальні зміни у суспільному бутті, особливо ті, які мають революційний характер [169, с.41].
Політична культура населення України формувалась під впливом ряду історичних та історично зумовлених ментальних факторів, які й стали визначальними для її сучасного стану розвитку та перспектив. Політична культура в Україні формувалася під впливом такого вагомого чинника як багатовікова бездержавність і розчленованість. Тривала відсутність державності й сформований у відповідних умовах менталітет народу, тривале перебування українських земель у складі різних країн з відмінними політичними і культурними системами, тривале панування комуністичної ідеології, складні процеси переходу суспільства від авторитаризму до демократії - чинники, які вплинули на формування нинішнього рівня політичної культури українського суспільства.
Оскільки політична культура в Україні формувалася на грунті самобутнього укладу народного життя, під впливом індивідуалістичних рис української ментальності та багатовікової бездержавності й розрізненості, звідси - відраза українства до форм співжиття, які будуються на суворій дисципліні й примусі. Українську громаду не отототожнюють з російською общиною, оскільки вона була добровільним товариством. Обов'язки людини щодо громади не виходили, як правило, за межі спільно ухвалених рішень. Проте широко витлумачена ідея свободи часто заважала ствердженню державотворчих інтенцій [169, с.80].
Ще одним вагомим чинником, що впливав на стан політичної культури, була денаціоналізація провідної верстви, перехід на службу "панівним націям" найкращих умів і талантів. Фатальний розрив між елітою і населенням свідомо поглиблювався метрополіями, які прагнули не тільки вбити здатність українства до опору, але й розчинити його у російському чи польському морі [168, с.21].
Цивілізаційного розподілу населення, що проживало на території сучасної України, зазнало ще з перших століть нашої ери. Південний Захід зазнавав виразного візантійського і балканського впливів, Північний Захід тяжів до Балтії. Північно-Східна Русь була регіоном слов'янської колонізації земель угрофінських племен, а близькість Волги зумовлювала культурно-політичні впливи країн Сходу. Ще М.Грушевський зазначав, що "в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури - одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним" [169, с.49-50].
Після розпаду Київської Русі на території України державність розвивалась навколо двох центрів - Галицько-Волинського князівства і на Лівобережній Україні. Більш пізній розподіл України на ту частину, що увійшла до Польської та Литовської держави, та частину, яка стала протекторатом Російської імперії, зумовив формування різних державницьких світоглядів. Західна частина перебувала під культурно-державницьким тиском Заходу і сприймала західні традиції державного будування, громадянської культури, побудованої на засадах раціоналістичної традиції із переважання індивідуалізму, місіонерства з національним забарвленням [169, с.64]. Це зумовило появу гострого відчуття ущемленості й відстоювання національних прав. Адже на Заході тиск польської влади сприяв збереженню "етнічної якості", консервації в ній патріархально-провінційних рис, своєрідної "психології рутенства". Здатність до самоорганізації сприяла збереженню традиційних національно-етнічних цінностей. М.Грушевський порівнював у 1927 році Україну "східнєполудневу, євразійську, екстензивну" і Україну Західну, "західноєвропейську... віками вишколену в витривалій культурній і політичній боротьбі; вічно напружену в міцній рішучості не піддаватись і не упустити з-під своїх ніг ні п'яді батьківщини" [169, с.64-66].
Розчленованість України і насадження різних цивілізаційних цінностей ускладнювало політичну та цивілізаційну самоідентифікацію, мали наслідком появу такого явища як подвійна ідентифікація, зокрема, українець-поляк, українець-росіянин. Історично критерієм національної самоідентифікації населення України було підданство певній релігійній конфесії чи певному монарху чи імператору, які і були головними репрезентантами політичних інтересів України. Навіть ще декілька років назад більшість населення України не вважало себе громадянами української політичної спільноти. За даними Є.Головахи, 2000 року лише 35% респондентів сприймали себе "громадянами України" (порівняно з 47% на початку 1990-х років) [170].
Значний пласт радянського минулого окреслив не лише правовий нігілізм, але й специфічну роль партій в країні. Так, з одного боку, населення не сприймає партії як сили, які репрезентують інтереси певних верств населення. Лідери ж і члени самих партій бачать єдину мету свого існування - в приході до влади, яка розглядається не як інструмент реалізації програмних настанов, а лише як самоціль, як засіб реалізації власних інтересів. У перші роки незалежності України рівень довіри до політичних