РОЗДІЛ 2
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПОЛІТИЧНИЙ ЗМІСТ ТА ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ЗДІЙСНЕННЯ
2.1. Місцеве самоврядування як інститут публічної влади
Згідно з принципом народовладдя, єдиним джерелом влади визнається народ. Ст.5 Конституції України визнає, що "...носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування" [97, 3]. Виходячи з цього, можна зробити висновок про публічну природу місцевого самоврядування і визнати його самостійним видом публічної влади в Україні. Ця теза має принципове значення, оскільки вона, по-перше, визнає місцеве самоврядування владою, по-друге, відокремлює його від державної влади та визначає його самостійність в системі публічної влади України.
Місцеве самоврядування уявляє собою нову "публічність", яка в порівнянні з державою, має змінений характер зв'язків суб'єктів та об'єктів управління. "В порівнянні з державою, місцеве самоврядування виступає рівноправним суб'єктом управління, що володіє самостійністю в межах своїх повноважень. Тільки, на відміну від держави, місцеве самоврядування передбачає, що суб'єкти управління є ланками системи власного, а не державного управління" [25, 124]. Таке визнання місцевого рівня публічної влади закріплено в провідних міжнородно-правових актах, перш за все, в Європейській Хартії місцевого самоврядування. "Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевих влад в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції, під свою відповідальність та в інтересах місцевого населення" [167, 119]. Вираз "під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення" передбачає, що ці структури не можуть бути простими керуючими державними справами на місцевому рівні, які підпорядковані якісь вищій структурі влади. Вони можуть нести відповідальність тільки за вирішення питань суто місцевого рівня і, навпаки, деякі повноваження повинні бути збережені на національному рівні. Кожній державі залишається визначити ці межі в залежності від своїх політичних, культурних, історичних та інших традицій.
Світова практика та положення Європейської Хартії місцевого самоврядування пропонують при визначенні меж компетенції різних рівнів влади дотримуватися принципу субсидіарності. Даний принцип прийшов в політичну науку з християнського вчення про суспільство, має в основі давні уявлення про устрій суспільного життя та вважається "аксіомою суспільного життя". Визначення даного принципу міститься в енцикліці Папи Пія XI "Квадрагезимо анно" 1931 року: "Повинен залишатися непорушним наступний принцип соціальної мудрості: як не дозволено, з метою передачі суспільству, віднімати у окремих особ те, що останні спроможні виконати власними силами та заходами, так само не можна передавати більш впливовій організації те, що може бути виконане меншими, або слабшими суспільствами. Порушення такого принципу завдало би значної шкоди суспільству і було би важкою перепоною для правильного його порядку, тому що природною метою будь-якого вторгнення в суспільне життя є підтримуюча допомога членам соціального організму, а не їх порушення та поглинання" [Цит. за: 6, 34].
Цей принцип в політичному житті встановлює той факт, що виконання повноважень повинно проводитися як найближче до реального життя громадян. "Субсидіарність включає в себе не тільки обмеження для втручання вищої владної структури в справи окремої особи або окремого співтовариства, здатного діяти самостійно, але й являє собою обов'язок для цієї владної структури діяти по відношенню до цієї особи або цього співтовариства таким чином, щоб вони отримали необхідні кошти для власного зростання" [6, 53]. Тобто, з одного боку, відповідно до принципу субсидіарності, передавати повноваження вгору до центру дозволяється тільки в тому обсязі, в якій самі ці повноваження можуть бути краще здійснені на вищому рівні. При цьому непорушною залишається ідея, що ці повноваження повинні здійснюватися на рівні, настільки близькому до громадянина, наскільки це можливо.
Для політологів найважливішого значення набуває не стільки визначення системи публічної влади і утворення відповідних владних інститутів на практиці, скільки те, як забезпечити узгодженість між індивідами і системою з одного боку, і, між державою і місцевими самоврядними одиницями з іншого.
Згідно з принципом субсидіарності, складові елементи системи діють узгоджено не тому, що вони підкоряються зовнішньому ієрархічному тиску (члени системи є органічними складовими цієї ж самої системи, тобто вони існують тому, що існує ця остання), і не тому, що вони являють собою самостійні одиниці, що вільно ухвалюють рішення увійти в коаліцію або вийти з неї (тобто, система існує тільки тому, що її складові елементи так вирішили), а тому, що і самі вони, і система загалом розділяють суспільне благо між системою і різними одиницями, які її складають (незалежно від того, чи є суспільне благо сумою цінностей або спільних інтересів). Складові елементи не можуть покинути систему (вони майже невзмозі вижити поза системою), але система не користується ніякою ієрархічною перевагою по відношенню до своїх складових частин (оскільки сама вона не може вижити без них). Центральна влада необхідна не більш ніж місцеве самоврядування; в свою чергу, місцеві органи влади потребують центральної адміністрації для того, щоб забезпечити узгодження рішень, і вони вимагають від центру, щоб він виконував цю функцію.
Популярність принципу субсидіарності в сучасній політичній практиці пояснюється розширенням функцій державної влади і практичних вимог захисту громадян та їх самостійності. Останнім часом виникла потреба в гнучкій координації між собою органів місцевої влади, діючих на периферії, з одного боку, і між органами місцевої влади і центром, з іншого. Ці причини примушують прораховувати механізми горизонтального узгодження, які були б в один і той же час і більш жорсткими, н
- Київ+380960830922