Вы здесь

Доктрини зовнішньої політики: історія і сучасний розвиток.

Автор: 
Горбач Олександр Назарович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U000557
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК СУЧАСНИХ
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН
2.1. Україна в контексті сучасних зовнішньополітичних доктрин
Теорія комунізму як гілка політичної філософії, виникає у середині ХІХ ст.,
розвивається й переплітає політичну думку майже всього ХХ ст. Марксистська
ідеологія побудови держави знайшла підтримку у російському суспільстві і як
послідовник марксизму, Ленін поглибив це вчення до рівня глобальної перебудови
світу. Прикладом такої перебудови стала російська більшовицька революція 1917
р. “В очах Леніна більшовицька революція 1917 р. в Росії була лише першим
етапом світової революції, яка повинна була скинути капіталізм у всіх країнах”
[102, 754].
Хоча революції на початку ХХ ст. вже не були новизною чи рідкістю, російська
більшовицька революція все ж сколихнула світ і масштабами, і молодецькою
російською вдачею, здатною найкраще трощити й ламати. Жодна з революцій не
змогла б зрівнятися з тими подіями, які вселяли жах у всій Європі. Влада
опинялася в руках робітників і селян, що формували нову суспільну систему, в
яку у світі мало хто вірив, “бо зусилля їх були спрямовані на здійснення
революції, а не на реалізацію програми соціальних перетворень” [102, 735].
Європу жахало ідеологічне об’єднання найбільших і найзлиденніших верств
населення навколо комуністичних партій, доктриною яких став марксизм. Він
нібито “володіє унікальним типом знань і проникливості з унікально могутнім
методом – діалектикою. Метод цей розглядали як науку, а могутність, якою його
наділяли, набагато перевищувала можливості будь-якого іншого методу, що
прийнято вважати науковим. Бо він нібито передбачав соціальний прогрес і мав
бути орієнтиром у політиці, яка веде до прогресу. Отже, завдяки йому можна
приймати рішення, по суті, морального або навіть релігійного характеру” [102,
703].
Унікальною можна назвати стратегію комунізму, яка мало чим відрізнялася від
загарбницьких, насильницьких завоювань нових територій. Під гаслами світової
революції комунізм приховував панування комуністичної партії у всьому світі.
Термін “панування” тут вжито у повному розумінні слова й означає панівне
становище обраних. Тобто в марксистсько-ленінській стратегії тонко проглядалася
звичайна світова монархія, яка, дивним чином співпадала з ідеєю російського
месіанізму про “світове панування” Росії.
Катастрофа світового масштабу під назвою “радянська система” відкрила новий
виток історичної спіралі. Виникнення радянської держави з нетрадиційними
методами владарювання викликало певний хаос у міжнародній політичній системі.
Розпочалась закладка нових фундаментальних основ усієї міжнародної політики,
яка проіснувала майже ціле ХХ ст. Російська революція розколола світ на дві
протилежні соціально-економічні системи, на два конкуруючі табори. Здавалось,
що світ приречений на вічне протистояння несумісних половин.
Європа, яка пильно стежила за розвитком східних подій, була налякана
перспективою світової революції. У цьому розрізі необхідним стало об’єднання
таких держав як Франція, Англія, США, Італія навколо спільних дій. Таким чином
була висунута своєрідна доктрина “санітарного кордону”. Для її реалізації
чотири держави визнали незалежність Фінляндії та Польщі, у такий спосіб,
відмежовуючи радянського монстра від Європи [38, 34].
Знесилена війнами Європа шукала свої власні шляхи захисту. Таким засобом
захисту стало втілення ідеї про нову міжнародну організацію. 10 січня 1920 р.
було створено Лігу Націй, з основними завданнями “гарантії політичної
незалежності й територіальної цілісності, як великим так і малим державам” [38,
50]. Росія в такий спосіб залишалась відмежованою від європейських відносин та
світової політики наче прокажена по 1924 р.
У повних безпорядках і цілковитому хаосі, який заполонив усю Росію, мимоволі
опинилась й українська земля. Така несприятлива ситуація все ж не зупинила
процесів відродження української незалежності.
Відразу після падіння царату, 17 березня 1917 р. українці заснували власну
державу. Вищим керівним органом була Центральна Рада, яку очолив обраний
президент Михайло Грушевський. Українська Центральна Рада зарекомендувала себе
досить компетентною у внутрішній та зовнішній політиці, незважаючи на молодий
вік українських політичних діячів: Винниченкові було 38 років, Петлюрі – 35,
Ковалевському – 25, Миколі Шрагу – 22 роки [119, 436].
Центральна Рада скористалася безпорадністю й бездіяльністю Тимчасового уряду і
відзначилася своєю політичною оперативністю. 23 червня Центральна Рада видала
Перший Універсал, який проголошував Україну вільною, а український народ –
творцем “свого життя у своєму краї” [119, 427].
Проте, територія України з її незрівнянними багатствами, плодоносною землею,
працелюбним народом виявилась надто ласим шматком, щоб від нього відмовлялися
чи то росіяни, чи то поляки, чи то австрійці. Україна стала центром, навколо
якого точились найзапекліші й найжорстокіші дипломатичні, політичні і військові
баталії. З усіх сторін Україну обняв іноземний тиск, а зі Сходу посунули
величезні більшовицькі армії, розлючені останнім українським Універсалом, від
22 січня, за яким Україна повністю розривала зв’язки з Росією [119, 428].
У надзвичайно складній ситуації Центральна Рада налагоджувала
зовнішньополітичну діяльність, визначала шляхи й напрям своєї дипломатії.
Найважливішим з усіх починань нового українського уряду можна вважати постійний
пошук прихильників української державності й суверенності за кордоном. Таким
чином молода Центральна Рада змогла налагодити дипломатичні стосунки з
Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, які важко було б назвати
дружніми: кож