Ви є тут

Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця XIX - початку XX століття: рецепція і типологія.

Автор: 
Медицька Мирослава Степанівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U002108
129 грн
Додати в кошик

Вміст

Розділ III. Станіслав Виспянський і “Молода Муза” в
порівняльнО-типологIчних зіставленнях…..
3.1. Драми “Ве­сілля” Станіслава Виспянського та “Сон української ночі” Василя
Пачовського: жанрово-стильовi спорiдненостi ……………………………………………….
3.2. Драми “Визволення” Станіслава Виспянського і “Золоті Ворота” Василя
Пачовського: типологія образних алюзій та місти­фікацій…………….………………………………...
3.3. Експлікація екзистенційних мотивів та образів у поезії Станiслава
Виспянського і “молодомузівців”…………….
Висновки…………………………………………………………………..
Список використаних джерел…………………………….……………
3-11
12-60
12-35
35-44
44-60
61-111
61-82
82-95
96-111
112-185
112-134
134-158
158-185
186-190
191-219
ВСТУП
Актуальність дослідження. розвиток сучасного українського літературо­знавства
нині важко уявити без такої його складової, як компаративістика. Порівняно з
іншими галузями науки про художню літературу, які традиційно ви­користовувалися
у вітчизняних дослідженнях, вона, якщо й під різними причинами не гальмувалася,
то принаймні обмежувалася об’єктами і предметами розгляду, вивченням лише
ре­гла­ментованих так званим методом соцреалізму ідейно-естетичних явищ і
про­цесів. Тому сьогодні, коли знято будь-яке табу в осмисленні того чи іншого
факту, тієї чи іншої події нашого національного письменства, надто тих, що
торкаються проблем його контактно-генетичних, порівняльно-типологічних зв’язків
із світовою або європейською літературою, актуальних питань
пере­кладо­знавства, компа­ративістика щораз настійливо не лише заявляє про
само­достатність свого існування, а й виборює чільне місце в системі інших
літерату­рознавчих дисциплін. Це аж ніяк не можна кваліфікувати як наслідування
пев­ної західноєвропейської інтелектуальної моди чи як конкретний збіг
об’єктив­них і суб’єктивних обставин, зрештою, як спонтанну випадковість. У
цьому про­ступає закономірний, зумовлений нинішніми завданнями і підходами
філо­логічної науки до аналізу літературно-художньої творчості процес, що
виявляє свої як традиції, так і тенденції розвитку.
По-перше, звернення до компаративістської методології означає не що інше, як
повернення, а відтак і правомірне відродження на теренах сучасного
націо­нального літературознавства існуючої вже тривалий час у світовій
науко­вій практиці специфіки порівняльно-типологічних зіставлень явищ свого і
чу­жо­рідного письменства, інонаціонального буття літературного твору.
По-друге, використання такої методологічної бази компаративістики засвідчує
зро­слий рівень наукових досліджень словесного мистецтва: розширення і
поглиб­лення продуктивно перспективних принципів у вивченні ідейно-естетичних
категорій, форм і структур, типів образного мислення української літератури у
світлі їх аналогій чи дотичних відповідників регіонального, зонального,
євро­пейсь­кого або ж світового письменства. По-третє, інтенсивне запровадження
компа­ративістської методології є показовим чинником поступу демократії в
сьогоднішньому українському суспільстві, зокрема в його культурно-духовній
сфері, в утвердженні власної самоцінності творців нашої національної
літерату­ри і мистецтва та їх творів у світовому або ж у загальнослов’янсь­кому
просторі. По-четверте, залучення до аналізу літературно-художніх про­цесів
методології компаративістики дає всі підстави для розгляду не тільки віч­них
тем, ідей, образів-характерів, мандрівних сюжетів, а й осмислення особливостей
і сво­є­рід­ності письменницького світовідчуття і світовідтворення з
обов’язковим урахуванням рецептивних стратегій нараторів, ролі перекладачів в
іншомов­ному побутуванні твору як своєрідних посередників між оригінальним
текстом автора й інонаціональним реципієнтом. Як зауважує з цього приводу
Р.Гром’як, “розробка теорії перекладу, контрастивної і порівняльної граматики
(лін­ґвістики) певною мірою компенсували лакуни критикованої традиційної
лі­тературознавчої компаративістики. А тематологічна критика, імаґологія,
геноло­гія, історична поетика, рецептивна естетика, компаративістична
версологія і мет­рика виводять сучасну компаративістику на ширше поле
методологічного плю­ра­лізму, відновлюючи її колишній авторитет” [45; 10].
Якщо ж синтезувати ці причини та зумовлення актуалізації літературо­знавчої
компаративістики у вітчизняній науці, то йдеться, отже, про зрослий рі­вень
якості філологічного мислення загалом, яка цілковито природно конденсує у собі
“зіставні операції і методологічні рефлексії, що предметно спрямовані не
тіль­ки на матеріал вивчення, а й на власні духовні процеси, які при цьому
відбу­ваються” [45; 11].
Численні наукові дослідження контактно-генетичних і порівняльно-типо­логічних
зв’язків української літератури з іншими зарубіжними письменниками та їх
творами, здійснені свого часу М.Драгомановим, М.Сумцовим, І.Франком,
А.Кримським, В.Гнатюком, В.щуратом, М.возняком, Л.Білецьким, О.Білець­ким,
Г.Вервесом, Д.Затонським, д.Наливайком, Г.Сиваченко, К.шаховою, В.Матвіїшиним,
С.Пригодієм, А.Нямцу та ін., довели, що концепція компара­тивізму фіксується
уже тоді, коли виникає внутрішньо-психологічна, онтоло­гічно мотивована потреба
зіставляти свої думки і спостереження від сприйняття твору зі схожими чи
дотичними творами, порівнювати окремі літературні про­цеси, явища і факти
рідного письменства з чужорідним, зрештою, тоді, коли наяв­ний предмет
типо­логічної близькості. Адже сам момент порівняння має стати ефективним
прийо­мом для встановлення закономірностей літературних явищ, що бе­зумовно
від­по­відають певним етапам суспільно-н