Розділ III. Станіслав Виспянський і “Молода Муза” в
порівняльнО-типологIчних зіставленнях…..
3.1. Драми “Весілля” Станіслава Виспянського та “Сон української ночі” Василя
Пачовського: жанрово-стильовi спорiдненостi ……………………………………………….
3.2. Драми “Визволення” Станіслава Виспянського і “Золоті Ворота” Василя
Пачовського: типологія образних алюзій та містифікацій…………….………………………………...
3.3. Експлікація екзистенційних мотивів та образів у поезії Станiслава
Виспянського і “молодомузівців”…………….
Висновки…………………………………………………………………..
Список використаних джерел…………………………….……………
3-11
12-60
12-35
35-44
44-60
61-111
61-82
82-95
96-111
112-185
112-134
134-158
158-185
186-190
191-219
ВСТУП
Актуальність дослідження. розвиток сучасного українського літературознавства
нині важко уявити без такої його складової, як компаративістика. Порівняно з
іншими галузями науки про художню літературу, які традиційно використовувалися
у вітчизняних дослідженнях, вона, якщо й під різними причинами не гальмувалася,
то принаймні обмежувалася об’єктами і предметами розгляду, вивченням лише
регламентованих так званим методом соцреалізму ідейно-естетичних явищ і
процесів. Тому сьогодні, коли знято будь-яке табу в осмисленні того чи іншого
факту, тієї чи іншої події нашого національного письменства, надто тих, що
торкаються проблем його контактно-генетичних, порівняльно-типологічних зв’язків
із світовою або європейською літературою, актуальних питань
перекладознавства, компаративістика щораз настійливо не лише заявляє про
самодостатність свого існування, а й виборює чільне місце в системі інших
літературознавчих дисциплін. Це аж ніяк не можна кваліфікувати як наслідування
певної західноєвропейської інтелектуальної моди чи як конкретний збіг
об’єктивних і суб’єктивних обставин, зрештою, як спонтанну випадковість. У
цьому проступає закономірний, зумовлений нинішніми завданнями і підходами
філологічної науки до аналізу літературно-художньої творчості процес, що
виявляє свої як традиції, так і тенденції розвитку.
По-перше, звернення до компаративістської методології означає не що інше, як
повернення, а відтак і правомірне відродження на теренах сучасного
національного літературознавства існуючої вже тривалий час у світовій
науковій практиці специфіки порівняльно-типологічних зіставлень явищ свого і
чужорідного письменства, інонаціонального буття літературного твору.
По-друге, використання такої методологічної бази компаративістики засвідчує
зрослий рівень наукових досліджень словесного мистецтва: розширення і
поглиблення продуктивно перспективних принципів у вивченні ідейно-естетичних
категорій, форм і структур, типів образного мислення української літератури у
світлі їх аналогій чи дотичних відповідників регіонального, зонального,
європейського або ж світового письменства. По-третє, інтенсивне запровадження
компаративістської методології є показовим чинником поступу демократії в
сьогоднішньому українському суспільстві, зокрема в його культурно-духовній
сфері, в утвердженні власної самоцінності творців нашої національної
літератури і мистецтва та їх творів у світовому або ж у загальнослов’янському
просторі. По-четверте, залучення до аналізу літературно-художніх процесів
методології компаративістики дає всі підстави для розгляду не тільки вічних
тем, ідей, образів-характерів, мандрівних сюжетів, а й осмислення особливостей
і своєрідності письменницького світовідчуття і світовідтворення з
обов’язковим урахуванням рецептивних стратегій нараторів, ролі перекладачів в
іншомовному побутуванні твору як своєрідних посередників між оригінальним
текстом автора й інонаціональним реципієнтом. Як зауважує з цього приводу
Р.Гром’як, “розробка теорії перекладу, контрастивної і порівняльної граматики
(лінґвістики) певною мірою компенсували лакуни критикованої традиційної
літературознавчої компаративістики. А тематологічна критика, імаґологія,
генологія, історична поетика, рецептивна естетика, компаративістична
версологія і метрика виводять сучасну компаративістику на ширше поле
методологічного плюралізму, відновлюючи її колишній авторитет” [45; 10].
Якщо ж синтезувати ці причини та зумовлення актуалізації літературознавчої
компаративістики у вітчизняній науці, то йдеться, отже, про зрослий рівень
якості філологічного мислення загалом, яка цілковито природно конденсує у собі
“зіставні операції і методологічні рефлексії, що предметно спрямовані не
тільки на матеріал вивчення, а й на власні духовні процеси, які при цьому
відбуваються” [45; 11].
Численні наукові дослідження контактно-генетичних і порівняльно-типологічних
зв’язків української літератури з іншими зарубіжними письменниками та їх
творами, здійснені свого часу М.Драгомановим, М.Сумцовим, І.Франком,
А.Кримським, В.Гнатюком, В.щуратом, М.возняком, Л.Білецьким, О.Білецьким,
Г.Вервесом, Д.Затонським, д.Наливайком, Г.Сиваченко, К.шаховою, В.Матвіїшиним,
С.Пригодієм, А.Нямцу та ін., довели, що концепція компаративізму фіксується
уже тоді, коли виникає внутрішньо-психологічна, онтологічно мотивована потреба
зіставляти свої думки і спостереження від сприйняття твору зі схожими чи
дотичними творами, порівнювати окремі літературні процеси, явища і факти
рідного письменства з чужорідним, зрештою, тоді, коли наявний предмет
типологічної близькості. Адже сам момент порівняння має стати ефективним
прийомом для встановлення закономірностей літературних явищ, що безумовно
відповідають певним етапам суспільно-н
- Київ+380960830922