Розділ 2
Категорія комічного в творчості Ч. Діккенса й українській літературі: порівняльно-типологічний аспект
2.1. Природа сміху в романах Ч. Діккенса "Посмертні записки Піквікського клубу" та Г. Квітки-Основ'яненка "Пан Халявський"
Естетична категорія комічного передбачає "відображення в мистецтві явищ, які містять невідповідності чи алогічні суперечності та оцінку їх через висміювання" [133, 547]. Художня проза, створена сміховими засобами, зображає різноманітні життєві невідповідності, відхилення від норми, суспільні недоліки з позиції високого морально-етичного ідеалу, який втілює художник. Гумор та сатиру розглядаємо як дві сторони комічного. Відмінність між сатирою і гумором полягає в особливій емоційній критиці заперечення. Гумор виявляє слабинки психології певного індивіда, що не є небезпечними та можуть існувати, не завдаючи шкоди. Цей сміх виникає, коли автор мовить про соціально споріднених йому людей, до чиїх вад він ставиться прихильно. Викривальна сила зростає, коли митець виявляє невдоволення суспільно-політичними умовами, які спричинюють появу жертв з певними хибами. Сатира - специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, за якого відбувається негативне переосмислення об'єкта зображення, його цілковите несприйняття, адже він небезпечний для людини й суспільства. Український вчений В. Пахаренко подає наступні визначення: гумор - "беззлобно-добродушне, жартівливе зображення смішних явищ"; сатира - "непримиренне, гнівне осміяння потворного" [205, 90]. Поняття комічного носить глибоко універсальний характер, різноманітність його проявів слід розглядати на прикладі національних словесних культур.
Ще Аристотель [4] віднайшов спосіб розуміння природи сміху як руйнування доцільності й раціональності подій, що спрямувало наступні епохи європейської культури в необхідному руслі.
Амбівалентність народного сміху ґрунтовно вивчена і визначена М. Бахтіним [10]. Порушенням офіційних норм суспільної поведінки виступає в середньовіччі "сміхова культура", де ключовим поняттям є карнавал. Святкове дійство змінює ієрархію цінностей, сміх звільняє від обмежень, творить соціальний простір без влади і страху. Сміх оголює правду, позбавляє реальність покровів етикету, штучної нерівності. Літературознавець у естетико-філософському дослідженні подав своє розуміння комічного: "Якісь дуже істотні сторони світу доступні тільки сміху" [10, 75]. Він неодноразово вказував, що люди ще недостатньо глибоко уявляють об'єктивну гуманістичну суть сміху; естетика ще тільки має проникнути в глибини мудрого сміхового первоначала, що править найбільш яскравими художніми світами в мистецтві всіх століть.
Найвищий розквіт сміхової складової культури спостерігаємо в епоху Відродження, де увага прикута до земного життя, до плотських насолод. Справжнє обличчя сутності людини розкриває "Похвала глупоті" Еразма Роттердамського, де автор з гострим дотепом і тонкою іронією помітив нице й потворне в людині й суспільстві. Підходи до природи комічного в Нові часи характеризується суб'єктивізмом, тут проявляється нехтування небезпекою, життєвою ситуацією, предметом чи особою (Гоббс, мислителі епохи Просвітництва). У ХХ столітті сміх визначається як особлива здатність людини, специфічна реакція на світ, дійсність, її комічна, іронічна, сатирична оцінка. Глибоко проникнути в сутність сміху намагався А. Берґсон, стверджуючи, що суспільство є середовищем для прояву сміху, воно наче зводить весь спектр мотивацій поведінки людини до особливих символів, виявом яких є сміх [13].
В українському літературознавстві категоріям комічного приділялося обмаль уваги. С. Шаховський [307] розглядав поточний літературний процес із позицій протиставлення трагічного комічному. Критик відстоює думку про поєднання цих двох полюсів у трагікомедії, яка має в українській традиції міцні корені в бурлескній драмі. Проте у класичній драмі й досі трагічне й комічне, на думку вченого, співіснують як антиподи, тільки за принципом взаємоконфліктності.
П. Майдаченко зазначає, що "критична функція сміху, як і його позитивне ствердження, потенційно закладена у фольклорній сміховій традиції" [165]. Таким чином, бачимо, що народний сміх володіє одночасно руйнівною і відтворювальною силою.
Українська література - невід'ємна складова частина загальноєвропейського процесу, на чому наголошує Д. Чижевський, зокрема у книгах "Історія української літератури. Від початків до доби реалізму" [303], "Реалізм в українській літературі" [304]. Такої ж думки дотримується Б. Бакула: "Кожна національна література інтегральний і живий складник універсальної літератури" [6, 56]. Вже давно в минулому той час, коли вишукували впливи "великих" літератур на "маргінальні". Досвід засвідчив, що, навпаки, останні часто слугували, так званим, "влиттям нової крові" в перші, коли ті зазнавали занепаду в розвитку.
Вчені довго з'ясовували, наприклад, чи скористався М. Гоголь у "Ревізорі" сюжетом Квітчиної комедії "Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе", написаної раніше, однак це питання і на сьогодні залишається дискусійним. А в історії літератури відомі й інші твори з подібною проблематикою, приміром "Недоросль" Д. Фонвізіна, "Ябеда" В. Капніста. Кількість світових сюжетів, образів обмежена, як стверджують компаративісти, зокрема А. Волков [42], тому звернення до однієї проблематики - не плагіат, а допустима норма. Для вчених, які працюють у царині порівняльного літературознавства, модус застосування певної тематики - це предмет дослідження. Порівняльно-типологічний підхід допомагає виявити аналогії та розбіжності при розгляді певного типологічного ряду. "Дослідники мають спільну мету, - вважає Д. Наливайко, - встановити загальні закономірності розвитку національних літератур і водночас з'ясувати своєрідність їх вияву в різних національних літературах, багатство й розмаїття їхніх конкретних художніх втілень" [193, 6].
Про схожість творчої манери англійського письменника Ч. Діккенса та українських митців Г. Квітки-Осно