РОЗДІЛ 2
Д.Г.ЛОУРЕНС І А.П.ЧЕХОВ
2.1. У пошуках гармонії
Третій і четвертий варіанти “Райдуги” Лоуренс писав у 1914-1915 роках, тобто в
перші роки Першої світової війни.
Дружина Лоуренса Фріда, вроджена фон Ріхтхофен, була німецькою аристократкою,
яка ненавиділа війну так само, як і сам Лоуренс. Письменник-початківець
познайомився з нею, коли вона була дружиною його викладача німецької мови в
Ноттінгемському університеті. Залишивши колишньому чоловікові трьох дітей,
Фріда поїхала з Лоуренсом в Німеччину, де якийсь час вони жили в її батьків.
Коли почалася війна, ця поїздка стала підставою для звинувачень у шпигунстві,
які, між іншим, не заважали владі присилати письменникові повістки на військові
медкомісії.
Усе це супроводжувалося судовими переслідуваннями з приводу “відвертих” сцен в
“Райдузі”, яку видавництво «Methuen» все-таки надрукувало в вересні 1915 року.
В 1916 році, в тихому приморському містечку в Корнуоллі, куди Лоуренси разом з
уже знаменитою парою – новелісткою Кетрін Менсфілд і її чоловіком, літературним
критиком Дж.М.Маррі, – сховалися від воєнної істерії, яка охопила навіть
літературні кола Англії, Лоуренс продовжує дилогію про Урсулу Бренгуен.
Повернувшись до назви “Сестри”, він у червні того ж року під цією назвою пише
перший варіант продовження “Райдуги”, а потім восени повертається до рукопису і
до 31 жовтня закінчує новий роман, який отримує нову і кінцеву назву “Womer in
Love” (“Закохані жінки”). Однак протягом наступних п’яти років ні одне
видавництво не наважується надрукувати цей твір “скандального” автора.
У 1919 році третя за рахунком медкомісія визнала Лоуренса придатним до
військової служби, незважаючи на явні ознаки туберкульозу, від якого всього
через десять років письменник передчасно помре (тобто у тому ж самрму
44-річному віці і від тієї ж хвороби, що і Чехов). І тільки та обставина, що
декілька тижнів по тому після рішення медкомісії настав і кінець війни,
врятувала Лоуренса від відправки на фронт.
Усе це підточило і без того слабке здоров’я письменника і призвело його до
творчої кризи. Загинули в його свідомості художника і попередні кумири в
мистецтві: як старі “реалістські”, так і нові “модерністські”. На якийсь час
він взагалі відмовляється від художньої творчості, тільки час від часу
записуючи, ніби за інерцією, то вірш, то оповідання, що виникають в його
свідомості.
На рубежі 10-х і 20-х років більшу частину свого часу він віддає творенню
досить дивних текстів. Ці не то філософсько-психологічні трактати, не то вільна
від будь-яких тематичних обмежень естетика, не то лірична проза, за жанром
більш за все нагадують записні книжки.
А в Європі, нарешті, настала довгоочікувана тиша. Вона майже фізично
відчувається в переможеній Німеччині, яка стала Лоуренсу майже рідною, куди
відразу після закінчення війни вони з Фрідою і відправилися. Приїжджали туди за
декілька років кілька разів, залишивши (як вважали – назавжди) Британію,
чергуючи Німеччину з Італією – і завжди після шумних італійських курортів
дивуючись цій німецькій тиші.
У травні 1921 року Лоуренси вирішили пожити у Чорному лісі (нім. Schwarzwald) –
гірському лісовому масиві в землі Баден-Вгортемберг, на південному заході
Німеччини. У чей час головне захоплення автора “Закоханих жінок” (які тільки
зараз готуються до друку) – філософська естетика на теми кохання і
“несвідомого”.
У 1920 році в Італії Лоуренс написав невеликий есей “психоаналіз і несвідоме”,
присвячений полеміці з модним Зігмундом Фрейдом. Тепер англійський письменник
замислює велику книгу, яка так і повинна називатися: “Фантазія на тему про
несвідоме” (“Fantasia of the Unconcious”), на ту ж тему, у вільній есеїстичній
формі, .
Суть полеміки Лоуренса з Фрейдом у її розвитку від першого есея на цю тему
“Психоаналіз і несвідоме” до останнього роману англійського письменника
“Коханець леді Чаттерлей” дещо схематично, однак по суті точно характеризує
О.Ю.Сурова: “Сама можливість виникнення гармонійного суспільства, – пише вона,
– в якому людині не потрібно буде калічити себе, спотворюючи і подавляючи свої
природні нахили, заперечувалась Фрейдом, який описав нездоланний антагонізм між
соціальністю й інстинктом… Лоуренс, однак, вважав подібну гармонію досяжною”
[73, с.235].
При цьому ні О.Ю.Сурова, ні інші дослідники, які говорять про тяжіння Лоуренса
до ідеалу соціальної гармонії і навіть до якогось надто виразного утопізму
художньо-естетичного мислення, ні в якому разі не виводять на цій основі усю
творчість Лоуренса за межі модернізму. Більше того, дослідники модернізму як у
нас, так і за кордоном, останнім часом все впевненіше говорять про те, що такий
“гармонійний” модернізм не менш характерний для модерністської свідомості
взагалі і художньо-естетичного мислення першої половини ХХ ст., ніж
“дисгармонійний”. В українському модернознавстві навіть з’явилося учення про
два рівноправні типи модерністської свідомості. Його автор Є.В.Волощук так
роз’яснює їх суть на прикладі порівняння двох найбільших представників
німецькомовної літератури ХХ ст., Франца Кафки і Томаса Манна: “Вихідний
світоглядний посил у творах Кафри – це трагічно напружене і трагічно ж
нерозв’язне, фундаментальне протиріччя між людською жадобою Абсолютного і
людською нездатністю його досягти. Це посилання, яке, безперечно, містив у собі
містико-релігійний імпульс (хоча питання про його укорінення в конкретній
теологічній традиції як і раніше залишається спірним), на рівні образо- і
сюжетотворення трансформувалося в установку на радикальний розрив зв’язків між
духом і матерією, між проектом і його втіленням, між життям і його осмисленням,
- Київ+380960830922