РОЗДІЛ 2
ВИНИКНЕННЯ ПРОБЛЕМИ БЕРЛІНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
Американський вчений-класик геополітики Н.Спікмен ще до завершення Другої
світової війни передбачив якою буде зовнішня політика США у Західній Європі.
Нацистський режим, але не сама Німеччина, має бути ліквідований. Німеччину ж
слід відбудувати й перетворити на локальний контрбалансир по відношенню до
СРСР1
[1 Див: Spykmen N. Geography of peace. – N.Y., 1944.].
Трансформація Німеччини з ворога в основного партнера США на європейському
континенті відбувалась досить швидко. Цьому сприяло усвідомлення серед
американських політичних і військових лідерів того, що основним суперником США
в регіоні є Радянський Союз, який на завершення Другої світової війни мав
перевагу у військовій силі в Євразії. Дехто у Білому домі вважав, що Західна
Європа має перетворитися на “третю силу” у світі, яка була б достатньо
могутньою щоб протистояти СРСР2
[2 Gaddis J.L. The long peace. – N.Y.,1987. – P.55.]. Аби Європа знову могла
“піднятися на ноги”, післявоєнні реалії вимагали політичної, економічної і
військової присутності США на континенті.
До середини 1960-х років Європа була основним театром суперництва СРСР і США.
Незважаючи на те, що в Білому домі не подобалась запропонована Москвою
концепція “сфер впливу”, вже на кінець 40-х рр. її можна вважати доконаним
фактом. СРСР створив навколо себе широку смугу “дружніх режимів” у
Центрально-Східній Європі, в той час як США перетворились на лідера
західноєвропейського регіону. Точка, де відбувалось зіткнення двох систем,
лежала у колишній столиці третього рейха – Берліні.
Берлінська проблема виникла на основі відсутності чіткої міжнародної
регламентації статусу міста, а також засад доступу до нього. Посилювала
складність берлінської проблеми нездатність колишніх союзників – СРСР та країн
Заходу – досягнути спільної домовленості з німецького питання.
Згідно договору, який було укладено 12 вересня 1944 року на конференції в
Квебеці, війська США і Великобританії (пізніше до них приєдналася Франція)
окуповували південну й західну Німеччину, а радянська армія брала під свій
контроль північно-східну частину країни. В останні місяці війни
головнокомандуючий союзницьких військ у Європі генерал Д. Ейзенхауер, війська
якого мали першими увійти в Берлін, виходячи, передовсім, із підрахунків
можливих жертв при взятті столиці 3
[3 Див: Shepardson D. The fall of Berlin and the rise of a myth // Journal of
military history. – 1998. – Vol.62, №.1. – P.46-61.], вирішив повернути свої
війська у Баварію. Берлін остаточно було звільнено від залишків німецької армії
на початку травня ціною 80 тисяч життів радянських солдатів. Війська союзників
почали входити в Берлін в червні 1945 року.
Верховна влада в Німеччині, поділеній на чотири сектори, здійснювалась
головнокомандуючими у своїх відповідних зонах окупації. Усі головнокомандуючі
входили до органу, який очолював союзницьку контрольну адміністрацію –
Контрольну Раду. Її діяльність мала забезпечити узгоджені дії зональних
адміністрацій у загальнонімецьких питаннях.
Строки окупації Німеччини були визначені нечітко. Так, в меморандумі
представника США від 25 січня 1944 року прямо зазначалося, що “період спільної
окупації не повинен обмежуватися певним часом”4
[4 FRUS, 1944. – W., 1966. – Vol.1. – P.106.]. В документах як США,
Великобританії так і СРСР за визначальний показник завершення окупації взято
розпливчасті і, скоріше, моральні імперативи як то: викорінення фашизму,
перевиховання німців тощо.
Берлін розташовувався у радянській окупаційній зоні, але як колишня столиця,
був обраний місцем розташування Контрольної ради, у зв’язку з чим, військові
частини західних країн були допущені у відведені для них сектори. Як
підкреслювалось у спільній союзницькій заяві на Ялтинській конференції, весь
Берлін залишався частиною радянської зони окупації Німеччини5
[5 Советский Союз на международных конференциях периода Отечественной войны.
1941-1945. Крымская конференция руководителей трех союзных держав—СССР,США и
Великобритании (4—11 февраля 1945). Сборник документов. – М., 1984. – С.247.].
З метою спільного управління Берліном було створено міжсоюзницький орган –
комендатуру, куди входили коменданти, призначені військовими губернаторами
союзницьких держав у Німеччині.
Чому Й.Сталін дозволив перетворити місто у своїй зоні на територію під
багатостороннім управлінням залишається до кінця нез’ясованим. Важко
припустити, що цей крок був обумовлений позицією США, які розрахували можливі
вигоди у перспективі. Відразу після завершення війни у Вашингтоні
спостерігалася деяка розгубленість, невизначеність щодо подальшої долі
колишнього ворога. Натомість, у Москві, починаючи з кінця 1941 року, коли Й.
Сталін зажадав від союзників визнання кордонів СРСР, якими вони були на червень
1941 року, весь час відбувався розвиток і доповнення планів післявоєнного
устрою світу. Скоріше за все, це було щось на кшталт широкого жесту Сталіна,
данина добрим стосункам з американським президентом Ф. Рузвельтом.
Останній до самої своєї смерті намагався підтримувати ці доброзичливі
відносини, сподіваючись на демократичний розвиток СРСР після перемоги. Він не
приховував свого негативного ставлення до поділу Європи на сфери впливу, якій
відбувався в проміжку між нарадами в Тегерані і в Ялті, але вимушений був
змиритися, втішаючи себе тим, що у країн антифашистського альянсу є певний
мінімум спільних поглядів, який дозволить їм домовитися.
Ця ілюзія зникла вже на Потсдамські конференції, на яку Г. Трумен,
- Київ+380960830922