РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ СУБ'ЄКТНО-ОБ'ЄКТНОГО СТАНУ І ТЕНДЕНЦІЙ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ
2.1. Методи оцінки рівня соціального розвитку країни та її регіонів і порівняння об'єктивності їх результатів
Ідея соціально орієнтованого суспільного розвитку реалізується в політиці держави, яка має багато різних напрямків та компонентів. Але при всьому різноманітті складових головними все ж таки виступають суб'єкти та об'єкти того напрямку державної політики, який стосується соціальних аспектів розвитку. Саме з ними пов'язані цілі, методи здійснення і результати функціонування держави.
На сьогодні існує достатньо різних тлумачень соціальної політики і механізмів її формування та регулювання [104 - 112]. Одне з них органічно пов'язано з уявленням про суспільство як структуру, що складається із різноманітних соціальних груп та господарського комплексу, який поміж іншим включає формалізовані та неформалізовані інститути соціального спрямування. Кожна людина має відповідний соціальний статус, тобто місце в соціальній структурі, оскільки належить в силу об'єктивних чинників до певної соціальної групи. Це місце визначається статтю, віком, походженням, рівнем освіти, професією та посадою, сімейним станом, доходами, відносинами власності тощо. Сукупність цих та інших соціально-облікових параметрів й визначає як характер споживання, так і задає соціальні групи. Таке порозуміння виводить на передбачення, що матеріальні та духовні блага продукуються і споживаються в різних обсягах. Більш того, для одних ці обсяги достатні, а для інших недостатні для задоволення потреб у повній мірі. Через це створюється неоднорідність у життєвому рівні представників різних соціально-облікових груп.
Але, не дивлячись на це, об'єктивно існуючим щодо розшарування суспільства соціальним явищем, з середини ХХ сторіччя, практично у всіх розвинених країнах суб'єктом соціальної політики було проголошено у рівній мірі всі соціальні групи. Насправді ж "... суб'єкт соціальної політики визначається через більш-менш тривале процвітання і швидке зростання свого добробуту..." [104]. Суб'єктність є інтегральною оцінкою можливостей індивіда або групи самостійно діяти у сфері суспільного буття. Безумовно, групи, що, так би мовити, процвітають, одночасно можуть бути й об'єктом нападок, незадоволення іншої частини суспільства.
Якщо мова йде про вже складену і якоюсь мірою закріплену систему соціальних нерівностей, то суб'єкт соціальної політики відносно легко проявляється по тому опору, який він чинить соціальним діям, що загрожують його добробуту нині або ставлять перепони на майбутнє. До того ж оскільки соціальна політика виступає характеристикою діяльності, то індивіди, які власне й створюють групи-суб'єкти, повинні усвідомлювати факт того, що вони входять до цих груп, тобто розуміти, що вони і є господарями стану.
Керуючись вищенаведеними положеннями в дослідженні, ми й виходили з того, що суб'єктом соціальної політики та, природно, процесів соціалізації виступає індивід або соціальна група як джерело активності, спрямованої на об'єкт. Щодо останнього, то, як правило, до нього відносять всіх тих, хто протистоїть суб'єкту, та соціальну сферу або матеріальні умови позавиробничої життєдіяльності - житло, послуги, охорону здоров'я, систему освіти, торгівлю і громадське харчування тощо. Рідко, але до соціальної сфери відносять й умови праці та життя, виробничий побут. До неї іноді включають й механізм розподілу та перерозподілу матеріальних соціальних благ. Без сумнівів матеріальні аспекти соціальної сфери відіграють важливу роль, оскільки важко очікувати, що погано нагодована, недостатньо відпочивша людина, яка до того ж проживає у неприйнятних умовах, буде задоволена життям і прийшовши на виробництво перетвориться в альтруїста, суспільного діяча, ініціативного робітника. Не можна очікувати високої виробничої активності та економічної самодіяльності й від ситої, добре відпочившої людини, але яка не має необхідного рівня культури, освіти, приуроченої діяти за вказівкою.
Вся історія розвитку людства - це історія застосування тих чи інших аспектів соціалізації зокрема, та соціальної політики взагалі. Те, що людство за рівнем соціального розвитку, та особливо в частині формування суб'єктного ядра суспільства, суттєво розділилося у світовому масштабі, свідчить про не завжди адекватний вибір або недосконалу розробку соціальної політики щодо проголошених цілей.
Суспільним простором, в рамках якого здійснюються суспільні процеси, може бути територія всієї держави, окремого регіону, адміністративно-територіальної одиниці, системи організацій або окремої організації. Це дозволяє вести мову про соціальну політику різного рівня охоплення суб'єктів та об'єктів економіки, тобто державну, регіональну та локальну, або соціальну політику територій та організацій.
Одним з найважливіших питань формування соціальної політики держави є її територіальний аспект, тобто регулювання соціальних процесів на рівні регіонів.
Внаслідок дії різноманітних історичних, природно-географічних, економічних факторів, а також неоднакових темпів проведення реформ, змін у системі господарювання та структурі власності в регіонах України значно збільшилася територіальна диференціація рівня як економічного, так і соціального розвитку та можливостей забезпечення громадян, що призводить до суттєвих негативних наслідків. Проблеми соціального розвитку регіонів загострюються настільки швидко, що можуть ставити під загрозу темпи економічного зростання та соціальну стабільність держави.
Багато в чому це пов'язано з тим, що протягом значного терміну незалежності України проблемі реформування системи державного регулювання регіонального розвитку не приділялося належної і достатньої уваги. Починаючи з 1991 р. і до початку 2000 р. реформи у цьому секторі вітчизняної економіки проводилися занадто мляво. Але протягом 2000 - 2003 рр. була започаткована ціла низка нормативно-правових актів, у яких передбачені кардинал