РОЗДІЛ 2
МЕЖІ ТА ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ, ОБУМОВЛЕНІ РЕЧОВИМИ, ДОГОВІРНИМИ ТА КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВОВІДНОСИНАМИ
2.1. Межі та обмеження права власності, обумовлені речовими правовідносинами
У підрозділі 1.1 роботи наведені класифікації меж та обмежень права власності за різними правовими підставами. З метою всеаспектного аналізу цих категорій провадитимемо їх дослідження в залежності від виникнення відповідних правовідносин, в яких перебуває власник. Такий критерій надасть змогу врахувати всі тонкощі меж та обмежень в їх численних проявах, зазначених у наведених класифікаціях, оскільки лише перебування у певних правовідносинах фіксує стан тих чи інших можливостей власника стосовно свого майна.
Зі встановленням на майно власника іншого речового права виникають обмеження права власності (речові обмеження). Надамо їх аналіз за такими напрямами: 1) визначення переліку інших речових прав; 2) їх загальної характеристики; 3) розгляду кожного з інших речових прав.
Перелік інших речових прав, на відміну від зобов'язальних, передбачено безпосередньо законом (ст. 396 ЦК), який до них відносить: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Проте це не свідчить, що їх перелік є вичерпним, оскільки в ч. 2 ст. 395 ЦК вказується на можливість встановлення законом й інших їх видів. Однак, як слушно відмічається в літературі, на свій розсуд особи не мають права встановлювати нові різновиди речових прав, на відміну від учасника зобов'язальних правовідносин, який може вступати в правочини і не передбачені законом [112] 220.
Права на чужі речі традиційно піддавалися різній теоретичній систематизації. Так, І.А. Покровський виділяв три основні групи таких прав: 1) права користування чужими речами (сервітут, право забудови і емфітевзис); 2) права на одержання відомої цінності з чужої речі (заставне право); 3) права на придбання відомої речі (право переважної купівлі і деякі види сервітутів, що передбачали придбання права власності на плоди від використовуваного майна) [151] 221 .
Що стосується сучасних досліджень інших речових прав, то, наприклад, Є. Баринова до них відносить як пойменовані в законі як речові (сервітути та інші), так і не пойменовані як такі у законі: право користування житловим приміщенням членами родини його власника; оренда; найм житлового приміщення; безоплатне користування (позичка); всяке інше користування чужим майном [14] 222. Отже, до наведеного переліку не ввійшли право заставоутримувача на предмет застави і право управителя чужим майном (або, як часто вживають, термін "довірчого управителя") відносно майна, переданого в управління.
Л. Щенникова, крім того, як "особливе речове право", що має всі риси такого (право слідування, абсолютний захист) і обтяжує майно, розглядає заставу [225] 223.
О.А. Підопригора [215] 224, В.Л. Яроцький, М.В. Домашенко [216] 225 вказують на заставу та притримання, які є речовими способами забезпечення виконання зобов'язань, внаслідок чого за цими способами у заставодержателя та кредитора, який притримував річ боржника, виникають певні права на чужу річ. Відтак, право заставодержателя на предмет застави вони вважають речовим правом [109; 23] 226 227.
В.Л. Яроцький та М.В. Домашенко [216] 228 вказують також на речову природу прав господарського відання, оперативного управління та оперативного використання майна (ст.ст. 136-138 ГК [37] ).
Виникають й такі складні ситуації, коли право власності обмежується подвійно, наприклад, коли встановлюється сервітут на житловий будинок, зданий власником у найм за договором [14] 229.
Отже, виникнення низки суб'єктивних прав інших осіб (таких, як сервітут, емфітевзис тощо) стосовно майна власника одночасно обмежує право власності останнього. Тому такі права й одержали назву "права на чужу річ (майно)", тобто права на річ, що належить іншій особі на праві власності. В подальшому терміни "інші речові права" та "права на чужу річ (майно)" будемо вживати як тотожні.
В той же час у науковій літературі обґрунтовано підхід, відповідно до якого права на чужу річ не є обмеженнями права власності. Такий підхід зустрічаємо в роботах Д.І. Мейера [135] 230, Г.Ф. Шершеневича [221] 231. На неприпустимість змішування обмежень і прав інших осіб на річ власника вказував В.І. Сінайський. За його зауваженням, обмеження права власності, хоча дають можливість третім особам здійснювати так чи інакше своє панування над річчю власника, але це панування не є їхнім цивільним правом, їхнім майном [172] 232.
Втім, така позиція є суперечливою і не відповідає повною мірою сутності відносин, що складаються внаслідок виникнення на майно власника прав інших осіб. Це наглядно демонструється й подальшими розсудами того ж Д.М. Мейера, який слушно відмічав, що в деяких випадках користування чужою річчю є настільки істотним для особи, що воно немовби необхідне для доповнення її права власності [135] 233. Д.М. Мейеру вторить І.А. Покровський, який настільки надає значення іншим речовим правам, що вказує на те, що одним правом власності може задовольнитися лише найпримітивніший економічний побут [150] 234. Ю.С. Гамбаров звертав увагу й на інший бік співвідношення обмежень права власності з самим цим правом, вказуючи, що вони не лише його обмежують, а й консервують та охороняють, завдяки чому власник набуває можливості різнобічного впливу на свою річ і завдяки цьому ж уникає можливості продажу її тоді, коли б він мусив неминуче його здійснити [32] 235. У публікаціях останніх років висловлена точка зору про можливість обмеження права власності тільки речовими правами [108] 236.
Відтак, право на чужу річ поповнює можливості його суб'єкта (носія іншого речового права на річ власника) з одночасним зменшенням можливостей власника щодо вільного, на свій розсуд володіння, користування та розпоряджання своєю річчю. Тому права