Вы здесь

Особливості визнання та виконання рішень іноземних судів

Автор: 
Євтушенко Олена Іванівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U000300
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ II Закону має
назву „Примусове виконання рішення іноземного суду”, а не приведення його до
виконання. Зокрема, зміст даного розділу за назвами статей виглядає так: Строки
пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання; Підсудність
справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду;
Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду; Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду; Розгляд клопотання про надання дозволу на
примусове виконання рішення іноземного суду; Підстави для відмови у задоволенні
клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду;
Оскарження ухвали суду; Порядок примусового виконання рішення іноземного суду.
Отже, питання про можливість відмови у виконанні рішення арбітражу не
узгоджується з назвою цього розділу.
Викликає також зауваження місце розташування зазначених розділів, оскільки
більш логічним було б, спочатку встановлювати можливість визнання рішення, а
вже потім вирішувати питання про його виконання на території України. Тобто
більш ширшим є питання відносно визнання рішення арбітражу, а не його
виконання, оскільки виконання рішення має залежати від його визнання. Без
визнання рішення не може йтися про його виконання. Більше того, в юридичній
практиці мають місце не тільки рішення про визнання або виконання, а
комплексні, коли частиною рішення встановлюється право особи, яке підлягає
визнанню, а іншою частиною на підставі визнаного права встановлюється умова про
обов’язок відповідача стосовно його виконання у добровільному порядку або
державними установами у примусовому порядку. Тому такі рішення будуть підлягати
одночасно і визнанню, і виконанню.
Проаналізуємо більш ґрунтовно ті умови визнання та приведення до виконання, які
наведені у Конвенції та Законі „Про визнання та виконання в Україні рішень
іноземних судів”.
У Конвенції зазначені умови визнання та виконання наступним чином: „У визнанні
і приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлене на прохання
тієї сторони, проти якої воно спрямовано, тільки якщо ця сторона представить
компетентній владі за місцем, де висунуто клопотання про визнання і приведення
до виконання, докази того, що:
а) сторони в угоді, зазначеній у статті 2, були за застосовним до них законом в
якій-небудь мірі недієздатними чи ця угода була недійсна за законом, якому
сторони цю угоду підкорили, а при відсутності такої вказівки - за законом
країни, де рішення було винесене, чи
b) сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про
призначення арбітра чи про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла
представити свої пояснення, чи
с) зазначене рішення винесене по спору, не передбаченому чи такому, що не
підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі,
чи містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи
арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань,
охоплюваних арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих,
котрі не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного
рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи
арбітражним застереженням у договорі, може бути визнана і приведена до
виконання, чи
d) склад арбітражного органу чи арбітражний процес не відповідали угоді сторін
чи, при відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце
арбітраж, чи
е) рішення ще не стало остаточним для сторін чи було скасовано чи припинене
виконанням компетентною владою країни, де воно було внесено, чи країни, закон
якої застосовується”.
Як бачимо, міжнародна Конвенція за змістом дуже лаконічна, але в її змісті
закладено доволі багато обставин, які можуть тлумачитися як підстава для
невизнання або не приведення до виконання рішення арбітражного суду. Але, на
нашу думку , ці умови необхідно розцінювати і застосовувати в юридичній
практиці як конкретні, а не узагальнювати їх до певної юридичної „надбудови” і
таку надбудову аналізувати як загальну. Зокрема, не можна погодитись з позицією
Р.А. Траспова, який робить висновок, що умови ст. 5 Нью-Йоркської Конвенції про
визнання та виконання іноземних арбітражних рішень можна назвати „публічним
порядком” [174, c. 40]. Зокрема, це положення не відповідає сучасним концепціям
української наукової думки, у відповідності до яких передбачається під порядком
та процедурою розуміти процесуальні норми, за якими має здійснюватися юридичний
процес [181, c. 6].
Більше того, цим вченим не звернено увагу на заяви і застереження, які зроблені
в кінці цього документу, а саме: дана Конвенція повинна розглядатися відповідно
до принципів і правил діючої національної Конституції чи з тими з них, що
випливають із проведених відповідно до Конституції реформ. Тому, коли йдеться
про публічний порядок, посилання має робитись саме на дане положення, а не на
ст. 5 Конвенції, в якій висловлені більш конкретні умови визнання і приведення
до виконання арбітражних рішень.
З наведеного положення випливає, що загальна умова визнання арбітражного
рішення в Україні – це несуперечність рішення положенням Конституції України та
нормативним актам, які постановлені у відповідності до конституційних
положень.
Аналізуючи загальні умови визнання та приведення до виконання арбітражних
рішень привертає на себе увагу доповідь комісії ЮНСІТРАЛ, що була проголошена у
1985 році і яка стосується цього питання. Зокрема, слід виділити наступні
елементи застереження про публічний порядок:
1. фундаментальні принципи моральності;