РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ
МІЖКУЛЬТУРНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
2.1. Міжкультурне співробітництво в контексті політичної глобалізації
Глобалізація економіки, культури, ідей і зростаюча взаємозалежність між націями
зумовлює формування нових тенденцій та концепцій міжнародного культурного
співробітництва, які базуються на ідеології міжкультурного і міжцивілізаційного
діалогу, в основу якого покладено спільні цінності, світогляд та ідеї. Сучасний
світ поєднує у собі унікальність та розмаїття культур і цивілізацій, а світові
інтеграційні процеси актуалізують проблеми створення єдиного світу – світу
діалогу та культури миру.
В цьому контексті провідна і відповідальна роль у розвитку діалогу між
цивілізаціями та культурами належить міжнародним універсальним організаціям, у
концептуальних документах яких політика міжкультурного співробітництва
розглядається як взаємодія на міжнародному рівні в гуманітарній сфері, як
необхідна умова гармонізації відносин та врегулювання протиріч між державами,
націями і народами. Зокрема, стаття 1 Статуту ООН проголошує, що Організація
покликана здійснювати міжнародне співробітництво у розв’язанні міжнародних
проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та
забезпечити повагу до прав людини і основних свобод незалежно від політичних
переконань, раси, статі, мови та релігії [130].
Міжнародно-правове співробітництво у сфері культури, зумовлене різноманітною та
розгалуженою практикою міждержавних культурних зв’язків на основі принципів
міжнародного права, також визначає новий тип міжкультурного співробітництва і
гармонійно впливає на характер і форми міжнародних відносин. Його базові
принципи, відповідно до ст. 27 Загальної декларації прав людини, полягають у
тому, що “кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті
суспільства та користуватися культурними надбаннями цивілізації” [131].
Проголошення на рівні ООН та її спеціалізованих установ політики міжкультурного
співробітництва на основі принципів Статуту Організації означає, що таке
співробітництво виключає застосування сили або загрози силою. кожна держава має
право обирати політичну, економічну, соціальну та культурну систему без
втручання зовні, визначати стратегію свого культурного розвитку.
Політика міжкультурного співробітництва на глобальному рівні спрямована на те,
щоб міжнародне співтовариство, зокрема, держави-члени ООН, міжнародні та
неурядові організації, урядові інституції брали участь у процесі розвитку
прогресивного політичного діалогу між цивілізаціями і сприяли йому.
Метою світової співпраці є вироблення нової парадигми міжкультурних відносин,
заснованих на трансформаціях політичного, культурного та цивілізаційного
мислення і практики міжнародних відносин. Зазначимо, що нова парадигма включає
такі елементи: ідеологію і практику прийняття політичних рішень та
відповідальність за їх політичні наслідки, правові засади міжнародної системи з
урахуванням зобов’язань щодо прийнятих рішень; переосмислення поняття
“конфліктогенності”; появу політичних лідерів нового покоління, для яких
створення альянсів для вирішення спільних проблем та впровадження ідеології
міжкультурного співробітництва є чинником реалізації зовнішньої і внутрішньої
політики в умовах державотворчих зрушень.
Політична ініціатива ООН щодо діалогу між цивілізаціями зумовлена тим, що ХХ
ст. стало добою проявів агресії і тероризму на міжнародному рівні через
асиметричність сучасного світу, неоколоніалізм, радикальні трансформації у
країнах з тоталітарними і автократичними політичними системами. Як заявив на
53-й сесії Генеральної Асамблеї ООН Президент Ісламської Республіки Іран С. М.
Хатамі, стає очевидним факт існування в політичній системі міжнародних відносин
різних цивілізацій та усвідомлення того, що цивілізації мають і можуть
співіснувати, співпрацювати та взаємодоповнювати одна одну. Тому в умовах
формування сучасного світопорядку та бурхливого науково-технологічного прогресу
стає вкрай необхідним зміцнення зв’язків та відносин між різними культурами та
цивілізаціями [132]. Таким чином, концепція „Діалогу цивілізацій” є головним
чинником у взаємовідносинах світового порядку і стимулом для формування
універсальної моделі міжнародних відносин з метою виключення однобічних
підходів до світової політики. На рівні ООН було проголошено, що сутністю
політичної влади у ХХІ ст. є універсальний міжнародний механізм конструктивної
взаємодії, одним з проявів якого у зовнішніх відносинах виступає політика
міжкультурного співробітництва. У резолюції 53/22 ГА ООН “Рік діалогу між
цивілізаціями під егідою Організації Об’єднаних Націй” підтверджуються цілі та
принципи, які уособлюють культурний плюралізм і різноманіття; конструктивне та
взаємовигідне співробітництво між цивілізаціями; підкреслюється важливість
проявів толерантності в міжнародних відносинах і важлива роль
міжцивілізаційного та міжкультурного діалогу як засобу досягнення
взаєморозуміння, усунення загроз миру і розширення міжнародної взаємодії;
визнається, що досягнення цивілізацій є спільною спадщиною людства, яка
забезпечує поступальний розвиток світу [133].
Резолюція стала новою політичною ідеологією світової спільноти, оскільки
підтвердила на світовому рівні нагальну потребу діалогу між цивілізаціями в
інтересах розвитку, і була включена у базову доктрину ООН – Декларацію
тисячоліття.
Генеральний секретар ООН Кофі Аннан у доповіді на 54-й сесії ГА ООН зазначив,
що події останніх десяти років продемонстрували міжнародному співтовариству
необхідність діалогу як засобу превентивної
- Київ+380960830922