Вы здесь

Соціокультурні чинники формування міграційної політики у суспільстві, що трансформується

Автор: 
Бондаренко Ксенія Ігорівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U002505
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Соціокультурні чинники формування міграційної політики у контексті забезпечення національних інтересів України

2.1. Соціокультурний та гуманітарно-правовий вимір регулювання міграцій у сучасній Україні
Попередній аналіз дає підстави для висновку про те, що трансформаційні політичні процеси в регіонах України проходять під знаком збереження і навіть зростання етнокультурного забарвлення.
Етнічна самосвідомість завдяки демократизації суспільства загострюється і на цій базі кількісно зростають окремі етнічні спільноти, в тому числі за рахунок мігрантів. Останнє, в свою чергу, призводить до нівелювання притаманної українцям етнічної толерантності, а отже - негативного ставлення до мігрантських потоків через країну.
Міжнаціональні відносини в Україні вважаються досить стабільними та безконфліктними. В усякому разі таку ситуацію ми спостерігали у перше десятиріччя незалежності. Лише в останні кілька років, як ми вже зазначали, стало помітним дедалі зростаюче напруження в Автономній Республіці Крим, що пояснюється не так етнічними причинами, пов'язаними з процесом повернення на Батьківщину кримських татар, як недосконалістю закону про реабілітацію депортованих народів. Цей закон, як відомо, було прийнято ще Верховною Радою СРСР і, хоча, згідно з його положеннями, народ реабілітовано, але він жодним чином не вирішує соціальні питання, в тому числі найголовніші - земельне, майнове. Саме це призвело до затяжних, в тому числі збройних, конфліктів на Кавказі, з цього починається протистояння в Криму, де, згідно з даними Держкомнацміграції України, проживає 243 тис. осіб кримськотатарського походження [130, с. 297 ]. Це - 12% населення АРК (українців - 25%, російського походження - 59%). Відсоток, як бачимо, незначний, але, зважаючи на те, що Крим дедалі більше перетворюється на арену боротьби міжнародних і вітчизняних політичних, бізнесових і релігійних структур, не виключено можливість використання кримськотатарського чинника як інструменту для досягнення мети, яку сформулював зовсім не цей етнос.
В той самий час спостерігається підвищення політизації етнічної. На прикладі іммігрантського прошарку в Криму ми показали високий рівень згуртованості кримсько-татарського народу, але не можна не відзначити й їх мобілізаційний потенціал, який забезпечується єдністю імміграційної еліти і мас на базі відчуття дискримінації, тобто обмеження у перерозподілі влади, землі тощо.
Подібна ситуація може спровокувати радикальне розуміння права на самовизначення і спроби інституалізації нової легітимності.
Тут по суті ми маємо справу із категорією політичної поведінки (ситуативний підхід), яка на думку політичних біхевіористів, яскравим представником яких є Девід Істон, дає можливість відслідковувати взаємозв'язки між поведінкою людини і факторами середовища.
Отже, в Україні окрім названих у попередньому розділі загально-політичних чинників (вплив метаідеологій на характер трансформаційних процесів) найбільш впливовими соціокультурними складовими формування міграційної політики держави можна вважати:
- зростання територіальної концентрації іммігрантських спільнот за конфесійними ознаками, що може радикалізувати розуміння права на самовизначення, спровокувати сепаратистські настрої;
- мовно-національна концентрація в окремих регіонах, підвищена полемізація та ідеологізація, яка теж може призвести до сепаратистських настроїв;
- субкультурні цінності, носіями яких стають іммігрантські громади;
- високий рівень згуртованості окремих іммігрантських груп, їхній значний мобілізаційний потенціал;
- національна ментальність як відмінний від західного засіб сприйняття перетворень у суспільстві тощо.
Соціокультурний чинник ми трактуємо як реальну дію соціальної групи, обумовлену відмінностями або особливостями її ролі в суспільно-політичному та культурному житті. При цьому соціокультурні чинники, безперечно, впливають на міграційні процеси, але впливають опосередковано, через відповідну державну політику, яка в змозі як знівелювати негативний вплив, так і підсилити впливи позитивних факторів.
Скажімо, зріст територіальної концентрації іммігрантських спільнот за конфесійними ознаками може радикалізувати розуміння права на самовизначення, а отже - спровокувати сепаратистські настрої. Можемо констатувати, що в Криму зростання кількості іммігрантів відбувається не лише за рахунок кримських татар, а й за рахунок інших етносів, що сповідують мусульманство - чеченців, таджиків, узбеків тощо.
Цей факт мав би викликати у влади певну насторогу, тим більше, що не більш безпечною для національних інтересів України є мовно-національна концентрація в окремих регіонах, політизація і ідеологізація якої теж може призвести до сепаратистських настроїв.
Всі ці фактори мають безпосереднє відношення до формування міграційної політики, яка має забезпечити окрім соціального й потужний правовий захист мігрантів, про що неодноразово йшлося у доповідях Уповноваженого з прав людини в Україні Н. Карпачової.
Людство у процесі свого розвитку виробило основні правові засади, інститути і норми регулювання міграційних процесів. Україна, оскільки не мала своєї державності, користуватися цими надбаннями могла лише опосередковано - вона, як і більшість колишніх республік СРСР, була територією колонізованою, що визначало також її стратифікаційний статус як ареалу, за рахунок якого імперська держава поповнювала нестачу робочої сили в інших регіонах. І хоча Україна мала статус республіки і формальну власну владу - законодавчу, судову, виконавчу, мала конституцію, прапор, гімн, герб, вся ця атрибутика була бутафорною, фактично дублювала відповідні загальнодержавні символи. Зрозуміло, що в таких умовах вона не могла продукувати власні правові норми, особливо в сфері зовнішньої політики, хоча об`єктивно мала статус одного із засновників і члена ООН.
Міграційна політика в СРСР як закритої держави не мала сенсу, а внутрішня міграція, як ми