РОЗДІЛ 2
Основні способи приватизації державного майна та види приватизаційних
правочинів
2.1. Поняття приватизаційного правочину та способу приватизації державного
майна
Приватна власність відіграла велику роль у суспільному процесі. Історія
більшості європейських країн показує, що багато з них досягли високого рівня
свободи особи лише завдяки визнанню людини суб’єктом права і володарем
власності. Європейські країни досягли значного прогресу у побудові правової
держави саме через розвиток інституту приватної власності [50, с. 123].
Історично право власності, як одне з основних прав людини, знайшло своє
закріплення ще у 18 столітті. Так, 27 серпня 1789 р., через кілька тижнів після
падіння Бастилії, Національні збори Франції прийняли Декларацію прав людини і
громадянина, яка поряд з такими природними та невід’ємними правами людини, як
свобода, безпека та опір гнобленню, визнала і право власності (ст. 2). Таким
чином, автори французької Декларації розглядали право власності як
фундаментальне та природне право, як індивідуальну свободу. На підставі цього і
виходячи з недоторканності та священності власності, Декларація 1789 р. у
ст. 16 проголошувала, що право власності складається з належної кожному
громадянинові можливості користуватися і розпоряджатися на власний розсуд своїм
майном, своїми доходами, плодами своєї праці та промислу, а отже, ніхто не може
бути позбавлений власності інакше, як у випадку визначеної законом безумовної
суспільної необхідності та за умови справедливого і попереднього відшкодування
(ст. 17 Декларації) [50, с. 124; 267, с. 12].
У зв’язку з набуттям чинності Цивільним кодексом України [52] та вжиттям у
ньому нового терміна — “правочин”, а також для виокремлення з широкого загалу
угод, пов’язаних із приватизацією державного майна, слушною, на наш погляд,
убачається пропозиція щодо застосування в приватизаційному законодавстві
замість дефініції “угода приватизації” (Закон 1, стаття 27), нової — “правочин
приватизаційний”. Тим більше, що, наприклад у коментарі до статті 203 нового ЦК
України, О. Дзера вже зазначає про існування різних форм правочинів, визначених
певними нормативно-правовими актами, зокрема приватизаційного законодавства
[134, с. 273].
Вимога виокремлення саме приватизаційних правочинів від інших, внаслідок яких
відбувається відчуження майна та набуття права власності на нього,
обумовлюється тією обставиною, що вони на кожній стадії приватизаційного
процесу являють собою дії суб’єктів приватизаційних відносин, спрямовані на
набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, наділені
особливими, притаманними тільки ним рисами. Укладенням таких правочинів
завершується та або інша стадія приватизаційного процесу (його складових). Ці
особливі правочини, як нами зазначалось, являють собою дії продавців і покупців
державного майна, спрямовані на передачу (набуття) права власності на майно, що
приватизується, а також набуття, зміну й припинення додаткових прав та
обов’язків відповідно до законодавства про приватизацію та змісту зобов’язань
сторін.
Серед широкого розмаїття підстав набуття права власності, зміст яких розкрито в
статтях 328 — 345 ЦК України, головний кодифікований акт цивільного
законодавства, визнаючи спеціальну особливість такої підстави, як приватизація,
застосовує щодо визначення правового змісту останньої прийом бланкетного
посилання. Як нами зазначалось раніше, приватизаційні правочини, внаслідок яких
суб’єкти приватного права набувають право власності, представляють собою
особливий різновид цивільно-правових угод, що самостійному дослідженню в
Україні, на наш погляд, піддавалися не достатньо повно. Навіть один з
науково-практичних коментарів ЦК України [153, с. 480] наводить не зовсім
повний зміст статті 345, якою закріплено таку підставу набуття права власності
на державне майно та майно, котре перебуває в комунальній власності, як
приватизація (серед суб’єктів, що можуть набувати зазначені категорії майна,
відповідно до варіанта зазначеної статті, наведеного в цьому науковому джерелі,
бракує юридичних осіб).
Окрім того, зміст статті 345 ЦК України (у редакції від 22.12.2005 р.) вступає
в колізію зі ст. 1 Закону 1 у частині персоніфікації та виокремлення майна АР
Крим від майна державного. Протиріччя полягає в тому, що весь спектр майна,
котре може бути приватизоване фізичними та юридичними особами Закон 1 (на
відміну від ЦК України) поділяє на майно яке перебуває у державній власності, і
таке, що належить АР Крим. Через це слушною вважаємо пропозицію щодо виключення
норми, яка виокремлює майно АР Крим від майна, що належить державі, із
зазначеної вище статті Закону 1, або щодо доповнення частини першої ст. 345 ЦК
України після слів “приватизації державного майна” словами “майна, що належить
Автономній Республіці Крим”, оскільки зміст ст. 345 ЦК України, через
відсилання до спеціального приватизаційного законодавства, вказує на її
бланкетність.
Підкріпленням того, що порушене питання є дискусійним, є позиція О. Дзери, який
свого часу висловив думку про те, що власність АР Крим є “особливим різновидом
державної власності” [50, с. 99].
Отже, підстав для визнання особливого положення приватизаційних відносин
достатньо як в діючому цивільному законодавстві, яке допускає застосування
особливих правил їх регулювання (частина четверта статті 152, стаття 345 ЦК
України), що роблять відсилання до спеціального законодавства у сфері
приватизації, так і в правозастосовній практиці. Господарський кодекс України
також визнає виключну особливість правовідносин під час приватизації державного
майна [145
- Київ+380960830922