РОЗДІЛ 2
СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОСЛИННИЦЬКИХ
ГАЛУЗЕЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ
ПІДПРИЄМСТВ ТЕХНІЧНИМИ ЗАСОБАМИ
ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ
2.1. Сучасний стан вітчизняного ринку
технічних засобів рослинництва
На нинішньому етапі пореформеного періоду розвитку аграрних підприємств ринок забезпечення сільськогосподарських товаровиробників технічними засобами знаходиться на стадії його становлення. Ще не створено повноцінного ринку техніки й послуг, який би відповідав сучасним вимогам сільськогосподарського виробництва і, зокрема, провідної його рослинницької галузі.
Комплексна організаційна структура "Укрсільгосптехніка", яка існувала у дореформений період, мала свою мережу в областях і районах та прямі зв'язки з підприємствами тракторного та сільськогосподарського машинобудування виконувала замовлення сільськогосподарських під-приємств на постачання техніки, її ремонтне і сервісне обслуговування. При цьому ціни на техніку встановлювались не підприємствами-виробниками, а централізовано державою, вони були еквівалентними до також регульованих цін на сільськогосподарську продукцію, що забезпечувало можливості її придбання за кошти підприємств.
Джерелами коштів на придбання техніки були амортизаційні відрахування, які мали цільове призначення. Вони не могли використовуватись на інші цілі, оскільки їх витрачання суворо контролювалося держбанком, який обслуговував відповідне сільськогосподарське підприємство. Розподіл прибутків також регламентувався визначеними нормативами на поповнення і оновлення основних засобів, для чого виділялось не менше 40-45%, при розподілі прибутку. Замовлена техніка доставлялась безпосередньо у господарства, а оплата її здійснювалася держбанками з розрахункових спецрахунків амортизаційних нарахувань і поточних розрахункових рахунків підприємств згідно з поданими постачальником техніки документами на її отримання. Отже, з організаційної точки зору це була стабільна, чітка система планового забезпечення сільськогосподарських підприємств засобами механізації виробництва відповідно до технологічної потреби.
Водночас суттєвим недоліком цієї організаційно відпрацьованої системи було те, що постачальники техніки не несли відповідальності за її якість, оскільки ця структура виступала лише посередником між підприємством-виробником та її споживачем - сільськогосподарським підприємством. Такі умови створювали ситуацію, за якої отримувач техніки не мав дійових засобів впливу на виробника щодо поліпшення якості машин і, як відомо, за технічними характеристиками, продуктивністю та надійністю в роботі вони значно поступались відповідним зарубіжним зразкам. Така система фіксованого ринку техніки не стимулювала виробника прагнути до підвищення якості внаслідок того, що її збут залежав лише від виробленої кількості. Поглиблювала ці негативи і відсутність конкурентної реалізації.
З переходом до ринкових відносин аграрного сектору економіки зазначена система ринку техніки та сервісного її обслуговування була скасована. Замість неї почали створюватися різні акціонерні та комерційні структури, які спеціалізувались на постачанні окремих видів вітчизняної і зарубіжної техніки. Для надання техніко-технологічних послуг створювались машинно-технологічні станції (МТС), які здійснювали послуги з обробітку грунту, внесення добрив і засобів захисту рослин, сівби (садіння), збирання врожаю і виконання інших робіт. Формувалися структури і з надання ремонтних, сервісних, транспортних послуг тощо.
Однак через відсутність сприятливого ринкового середовища для придбання ресурсів виробництва промислового походження і, зокрема техніки сільськогосподарським товаровиробникам, які в процесі економічних реформ виявилися неплатоспроможними, цивілізований ринок цих ресурсів не створений і дотепер. В основі цього негативного процесу лежить невиконання положень Закону України "Про ціни і ціноутворення", прийнятого ще у грудні 1990 року з внесеними до нього змінами і доповненнями у 1992, 1997, 1998 і 1999 роках.
Сталося це через відсутність державного контролю за виконанням цього Закону у сфері аграрного сектору економіки. Даним Законом передбачено (стаття 3), що політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:
* рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів;
* збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
* протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;
* об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільсько-господарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну [103, с.19-24].
Положення щодо еквівалентного обміну між галузями народного господарства передбачені і в інших законах. Зокрема, в Законі України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" також підкреслюється (стаття 15), що політика цін спрямовується на постійне дотримання еквівалентного обміну між сільським господарством та промисловістю, іншими галузями народного господарства [103, с.24]. У Законі України "Про колективне сільсько-господарське підприємство" (стаття 15) вказується, що закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, оптові ціни на засоби виробництва, матеріальні ресурси і тарифи на послуги для села повинні забезпечувати еквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю, і при регулюванні цін державою гарантуються однакові права й обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форм власності [104, с.24-29].
Проте, незважаючи на цілу низку законів і виданих відповідно до них постанов Уряду еквівалентності обміну не досягнуто, а, навпаки диспаритет цін між ресурсною сферою АПК і сільським господарством постійно зростав і зберігся й донині. Це можна проілюструвати даними співвідношень цін на техн