РОЗДІЛ 2
ШЛЯХИ УНІФІКАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА В ЄС
Уніформізм як загальна практична мета зведення до єдиної системи нормативного матеріалу може стати краще зрозумілим лише після пояснення так званої "вертикальної" та "горизонтальної" історії уніфікації, тобто як наслідок проведення порівняльних та власне історичних досліджень. Таким чином конкретизувавши, шляхом хронологічного опису та порівняльного аналізу, стан питання згаданої правової реформи в Європі, можна запропонувати методологію уніфікації європейського міжнародного приватного права як поступку такій ключовій засаді, як юридична визначеність. Як наслідок, на основі запропонованого інструментарію, можна встановити належний теоретичний та практичний результат дослідження одного із аспектів створення когерентного європейського приватного права загалом та міжнародного приватного права зокрема.
2.1. "Вертикальна" та "горизонтальна" історія уніфікації міжнародного приватного права в Європі
В порівняльно-правовій літературі, яка має тісний стосунок до проблеми уніфікації приватного права, історію розділяють на дві частини: так звану горизонтальну та вертикальну історію. Так, зокрема, таку класифікацію наводять німецькі дослідники К. Цвайгерт та Г. Кьотц у відомій монографії "Вступ до порівняльного правознавства у сфері приватного права"[129]68. Таким чином, в контексті історії уніфікації міжнародного приватного права в ЄС можна спочатку говорити про історію уніфікації як таку (вертикальну історію) та порівняльно-правову історію (горизонтальна історія).
2.1.1. "Вертикальна" історія уніфікації: правова політика 1952-2006 років. Починаючи з 1952, а точніше - 1957 р., політика в сфері уніфікації європейського приватного та міжнародного приватного права пройшла значний шлях, на якому можна відмітити крім витоків також й поворотні пункти.
Нормативним джерелом процесу уніфікації міжнародного приватного права в ЄС є дві згадані вище статті Договору про заснування Європейського Співтовариства, а саме спочатку ст. 293 , а пізніше ст. 249 у поєднанні зі ст. 61 с) та іншими. Так, ст. 293 , яка міститься в Частині шостій. Загальні та прикінцеві положення, має такий зміст:
"Держави-члени, за необхідності, вступають у переговори одна з іншою з метою забезпечити своїм громадянам:
- захист особи та використання і захист прав на тих же умовах, які надаються кожною державою для своїх громадян;
- відміну подвійного оподаткування в межах Співтовариства;
- взаємне визнання компаніями чи фірмами, відповідно до положень другого пункту статті 48, збереження прав юридичної особи у випадку перенесення їх місцезнаходження з однієї країни до іншої, та можливість злиття між компаніями чи фірмами, які керуються законами різних країн;
спрощення формальностей, які регулюють визнання та примусове виконання судових та арбітражних рішень"[101]69.
Ключова для сучасного стану уніфікаційного процесу міжнародного приватного права ст. 249 , яка міститься в главі 2 "Положення, спільні для декількох інститутів" розділу 1 "Інституційні положення" частини 5 "Інститути Співтовариства" Договору про заснування Європейського Співтовариства, має такий зміст:
"Для виконання своїх завдань та відповідно до положень цього Договору, Європейський Парламент спільно з Радою, Радою та Комісією приймає регламенти, директиви, надає рекомендації та висновки.
Регламенти мають загальне застосування. Вони є обов'язковими у всіх своїх елементах і мають пряму дію в усіх державах-членах.
Директива є обов'язковою для кожної держави-члена, якій вона направляється, щодо результатів, які мають бути досягнуті, залишаючи при цьому право вибору форм і методів національним владним органам.
Рішення є обов'язковим у всіх своїх елементах для тих, кому воно адресоване.
Рекомендації та висновки не мають обов'язкової сили" [101]70.
В контексті європейського права ці дві ключові статті займають особливе місце, навколо яких групуються інші різнорідні норми європейського права, а також чисельна кількість допоміжних матеріалів (плани дій тощо). Тому для того, щоб належним чином застосовувати та тлумачити ст.ст. 249 та 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, необхідно охарактеризувати в цілому джерела європейського права та інші ключові статті в контексті загальної характеристика джерел європейського приватного права.
Термін "droit communautaire" у французькому оригіналі та "community law" в англійському спочатку перекладались на російську та українську як "комунітарне право". Тепер його замінює термін "право Європейських співтовариств". Проте термін "комунітарізація права" з використання не вийшов.
Європейське право у вузькому сенсі (європейський супраправопорядок) - це особлива правова система, яка існує поряд з регіональним міжнародним та національними правопорядками держав-членів ЄС, при цьому відрізняючись від них цілою серією дуже важливих кваліфікаційних рис та особливостей.
Загальновідомо, що Суд ЄС прийшов до рішення, згідно до якого право ЄС утворює особливу та самостійну систему, норми якої в рівній ступені обов'язкові як для держав-членів Співтовариств, так для всіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться під їх юрисдикцією. Йдеться про так звану відповідно про вертикальну та горизонтальну дію і застосування правових актів ЄС.
Предметна юрисдикція ЄС строго лімітована. Більше того, останні установчі акти, Маастрихтський та особливо Амстердамський договори - особливо підкреслюють необхідність найстрогішого дотримання принципів пропорційності та субсидіарності. За загальним правилом, Співтовариства та Союз не повинні виходити за рамки своєї юрисдикції, а інститути Союзу повинні здійснювати свої повноваження в строгій відповідності з їх компетенцією. Однак, на підставі ст. 61 с) Амстердамський договір розширює предметну юрисдикцію ЄС за рахунок "заходів у сфері законодавчої співпраці у цивільних справах, як це визначено статтею 65" Договору пр