РОЗДІЛ 2
МОДЕЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО СТИЛЮ ДІЯЛЬНОСТІ МАЙБУТНЬОГО
ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ
2.1. Специфіка інноваційної діяльності та її структура
Розглядаючи проблему формування у вчителів інноваційного стилю педагогічної
діяльності, необхідно з’ясувати сутність понять “діяльність”, “педагогічна
діяльність”, “інноваційна педагогічна діяльність”, а також їх структуру.
Сутність і структура цих дефініцій, а також пов’язана з ними продуктивність –
одне з актуальних питань освітньої інноватики і педагогічної практики.
Розглянемо визначення цих понять у науковій літературі.
У психолого-педагогічній літературі діяльність трактується як передача досвіду
від старших поколінь до молодших (В. Сластьонін [179]), вид людської активності
з перетворення дійсності (В. Дружинін [162], В. Крутецький [77], Р. Нємов
[104], М. Фіцула [197]), який характеризується суб’єктністю, умотивованістю,
усвідомленістю (В. Кан-Калик [51], Н. Нікітіна [107], В. Шапар [205] та ін.).
Існують різні класифікації видів діяльності:
– в соціології прийнято виділяти трудову, суспільно-політичну, художньо-творчу,
наукову і та ін;
– педагогіка основними видами діяльності виділяє трудову, навчальну, ігрову;
– психологія вивчає діяльність, пов’язану з психічними процесами (сенсорна,
мисленнєва та ін.).
Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння
необхідними для її здійснення способами, тобто вироблення у людини умінь і
навичок, якими треба користуватися для досягнення поставленої мети.
На відміну від прийнятого в психології розуміння діяльності як багаторівневої
системи, компонентами якої є мотиви, дії та результат, щодо педагогічної
діяльності переважає підхід виділення її компонентів як самостійних
функціональних видів діяльності педагога.
Педагогічна діяльність є враховуючою і повчальною дією вчителя як основа його
саморозвитку і вдосконалення. Ця діяльність виникла в історії цивілізації з
появою культури як завдання створення, зберігання й передавання новим
поколінням взірців виробничих умінь і норм соціальної поведінки.
В. Сластьонін вважає, що діяльність є особливим видом соціальної діяльності,
спрямованим на передавання від старших поколінь молодшим накопичених людством
культури і досвіду, створення умов для їхнього особистого розвитку і підготовки
до виконання певних соціальних ролей у суспільстві. Під нею розуміють внутрішню
(психічну) та зовнішню (фізичну) активність людини, що регулюється свідомою
ціллю [120, 442].
В. Крутецький трактує діяльність як форму активного ставлення людини до
навколишнього світу, яка визначена усвідомленою метою і пов’язана з
перетворенням дійсності [77, 56].
Р. Нємов характеризує цей феномен як специфічний вид людської активності,
спрямований на творче перетворення, і вдосконалення дійсності та самого себе
[105, 146].
В. Дружинін розкриває діяльність як процес активного ставлення людини до
дійсності, в ході якого відбувається досягнення суб’єктом поставлених раніше
цілей на задоволення різноманітних потреб і освоєння суспільного досвіду [162,
116].
І. Зимня вказує, що діяльність – це специфічна людська форма відношення до
навколишнього світу, змістом якої є зміни і перетворення предметів і явищ на
користь людей [41, 193].
М. Фіцула трактує діяльність як спосіб буття людини у світі, її здатність
вносити в дійсність зміни.
Основними компонентами діяльності є:
1) суб’єкт з його потребами;
2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об’єкт, щодо якого
спрямовано діяльність;
3) засіб реалізації мети;
4) результат діяльності [197, 58].
С. Гончаренко у своєму словнику характеризує діяльність як активну взаємодію з
навколишньою дійсністю, в ході якої жива істота є суб’єктом, що цілеспрямовано
впливає на об’єкт і таким чином задовольняє свої потреби [26, 98].
На думку В. Шапар, діяльність – динамічна система взаємодії суб’єкта і світу, у
процесі якої виникає і здійснюється в об’єкті психічного образу реалізація
опосередкованих відносин суб’єкта в наочній дійсності [205, 101].
Р. Серьожнікова вважає, що діяльність – це активність людини, спрямована на
досягнення свідомо поставлених цілей, пов’язаних із задоволенням її потреб та
інтересів, виконання нею суспільних вимог [173, 60].
Н. Нікітіна педагогічну діяльність трактує як цілеспрямовану, спеціально
організовану, педагогічну взаємодію, метою якої є створення умов для розвитку
того, хто навчається та виховується [107, 9].
Під структурою педагогічної діяльності дослідниця розуміє взаємозв’язок
елементів у системі та послідовність дій учителя, спрямованих на розв’язання
педагогічних завдань.
Важливим для аналізу суб’єктної характеристики педагогічної діяльності є
визначення, запропоноване І. Зязюном, який підкреслює спрямованість
педагогічної роботи на взаємодію з учнями, яку розглядає як керівництво роботою
учнів у навчально-виховному процесі [126].
Педагогічна діяльність завжди орієнтується на певний зміст, тобто на знання,
які слід здобути у процесі навчання, та на якості особистості, які необхідно
виховати. Залежно від того, які цінності домінують при цьому, педагогічна
діяльність в освітніх перетвореннях може мати формуючий (традиційний) або
розвивальний (гуманістичний) характер.
Отже, у сучасних наукових працях педагогічна діяльність трактується як
спеціально організована педагогічна взаємодія (Н. Нікітіна), вид соціальної
активності, спрямованої на передачу досвіду (А. Леонтьєв, В. Мижериков,
В. Сластьонін, М. Єрмоленко), структурний елемент навчально-виховного процесу,
який вивчається у взаємозв’язку з діяльністю учнів (І. Зязюн, Н. Кузьміна,
Г. Щукіна та ін.).
Розробляючи проблему пед
- Київ+380960830922