Розділ 2. Публічна сфера: методологічні засади та структурні перетворення
2.1 Публічна сфера як інформаційно-комунікативний простір культури
На основі попереднього аналізу ми розглянули існуючи методологічні конструкції
побудови взаємин релігії та науки, й, отже, перед нами неминуче постає питання:
а де саме зустрічаються наука та релігія? В контексті нашого дослідження цим
„місцем зустрічі”, або „простором діалогу”, виступає публічна сфера, як
комунікативний простір культури.
Публічна сфера завжди є, за висловом А. Феррара, „публікою публік”, та,
оскільки, комунікативні потоки не підлягають регуляції за допомогою чітко
фіксованих процедур, публічна сфера виявляється необмеженою й гнучкою, та
постає як істотний ресурс для тематизації нових потреб [146].
Публічна сфера, згідно за Ю. Габермасом, є неформальною мережею для обміну
інформацією й точками зору. Подібно до „життєвого світу”, публічна сфера
відтворюється через комунікативну дію. В основі участі у неї лежить загальна
зрозумілість повсякденної комунікативної практики, а повсякденне використання
мови створює для комунікації соціальний простір [169].
Таким чином, публічну сферу можна визначити як інформативно-комунікативний
простір, у якому виділяються й обговорюються суспільно значимі теми та
формується суспільна думка. Оскільки публічна сфера не існує ні у формальних,
системних контекстах, ні в приватних, – приміром, сімейних зв'язках, їй
необхідна організаційна підтримка. Публічна сфера підтримується „громадянським
суспільством” – мережею асоціацій, організацій і рухів, які черпають свої цілі
й цінності з публічних дебатів. Саме ж „громадянське суспільство”, у площині
якого розташовується публічна сфера, можна визначити, як вважає Л. Хефнер,
через вказівку на обидва його принципи – критику й функціональну диференціацію,
та на три виміри його дії: подолання станових кордонів й утворення
індивідуальності, самоорганізацію суспільства й соціабильність, а також
функціонування засобів масової інформації [160].
Центральним елементом „громадянського суспільства”, за Л. Хефнером, виступає
„громадськість”, яка містить у собі наступні елементи: функціональне виділення
критики, соціабильність, як специфічну форму комунікації та взаємодію між
численними соціальними просторами. Як зазначає Л. Хефнер, без об'єднання в
мережу внутрішніх просторів не може відбуватися „ніякої повної комунікації”, й
тільки за допомогою засобів масової інформації, насамперед преси, стало можливо
подолання обмежень безпосередньої „face-to-face” комунікації й досягнення більш
широкої гласності.
Оскільки, в контексті цих методологічних тверджень, „громадськість”
розуміється, як специфічна форма соціації, виникає необхідність аналізу не
тільки окремих внутрішніх просторів, але й їхнього взаємного переплетіння.
Внаслідок цього, в поле зору аналізу, попадають різні інституціолізовані форуми
громадськості, адже, „громадськість”, таким чином, функціонує не як незалежний
соціальний актор, а, скоріше, як публічний простір, кордони якого задаються
комунікацією та її структурами [157].
Отже, перед нами постає питання взаємодії окремих внутрішніх просторів і
комунікативних медіумів. „Громадськість” простежується на трьох рівнях,
розташованих на одній вертикалі. По-перше, це „face-to-face-громадськість”,
якій властиві більш-менш випадкові розмови на вулиці, у салоні чи кав'ярні,
по-друге, „публічні збори”, і, нарешті, самий широкий і важливий рівень
громадськості – рівень масової комунікації [160, с. 201].
Таким чином, публічна сфера може розумітися, як відкрита мережа різноманітних
„субкультурних публік”, які мають рухливі тимчасові, соціальні, субстанціальні
кордони. У межах, гарантованих конституційними правами, структури такої
плюралістичної сфери розвиваються більш-менш спонтанно. Течії публічної
комунікації направляються мас-медіа та проходять через різні культурні множини,
які неформально розвиваються усередині цього руху. Тому публічна сфера, з
одного боку, не може бути організована, адміністрована, укладена в замкнуті
спільності, а з іншого боку, не може становити єдину й недиференційовану
аудиторію.
Публічна сфера складається з безлічі під-сфер, які функціонують самостійно, але
зв'язані одна з іншою безліччю ниток. Існування деяких з них обумовлено
географічними факторами: національними, регіональними або міськими кордонами. В
основі виникнення інших може лежати інтерес до певної теми – соціальної або
освітньої політики, релігії або науки.
У світлі вищесказаного, постає дуже важливе питання: як же все-таки взаємодія
людей перетворюється на публічну діяльність, і, справді, чи досить для цього,
як вважає Ю. Габермас, одного факту „говоріння” про питання, які являють
спільний інтерес?
В основі відповідей на це питання, зазвичай, лежать дві лінії аргументації.
Так публічна сфера може бути визначена через власний інтерес. Відповідно до
цього підходу, публічність – це реалізація власного інтересу, який збігається з
інтересами інших, або відповідь урядових структур на індивідуальні інтереси,
які спрямовані на рішення проблем, пов'язаних з добробутом громадян [176].
Так, Д. Дьюї зв'язує це питання з інститутом держави, адже, на його думку,
держава ґрунтується та, у свою чергу, обмежується масштабами публічності. При
цьому ген публічності з'являється тоді, коли взаємодіючі між собою приватні
індивіди, починають виходити в сферу більш широку, ніж та, яка зачіпає їх
самих та їхні приватні інтереси. Він пише: „...як точку відліку ми беремо
об'єктивний факт, який припускає, що дії людей мають наслідки для інших, що
деякі із цих наслідків зауважуються, і ця перце
- Київ+380960830922