РОЗДІЛ 2
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ТА МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ ПО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ ПРАВ, СВОБОД ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
2.1. Історичний розвиток організаційно-правових засад поліцейської діяльності
по забезпеченню прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
Специфіка розвитку державності в епоху феодалізму вплинула на основи
організації і функціонування поліції. Типовим для європейських країн стало
виникнення майже в кожній сеньйорії поліцейських сил, цілком незалежних від
центральної влади. Перетворення поліції в орган, покликаний забезпечувати
дотримання правопорядку в національному масштабі, відбулося лише в епоху
абсолютизму. Цей процес протікав в Австрії, Англії, Іспанії, Пруссії, Франції
протягом XV-XVII ст. Своєрідний ренесанс централізованого керівництва поліцією
супроводжувався в Західній Європі безпрецедентною, всеохоплюючою і ретельною
регламентацією усього, що, на думку правлячих кіл, належало до державної
безпеки і благоустрою, а також надзвичайним розширенням повноважень
поліцейських органів. Виникла так звана поліцейська держава, суть якої, за
визначенням В.М.Гесена, полягала в крайньому гувернаменталізмі, надзаконному і
позазаконному характерах дій [[xxix], с. 6].
В той же час у Франції функціонували великі поліцейські сили в провінціях,
містах, на основних дорогах, які були підлеглі короні, а також спеціалізовані
органи, призначені для проведення попереднього розслідування, здійснення
політичного розшуку тощо. Причому, юрисдикція поліції визначалася головним
чином адміністративним шляхом королівськими едиктами і ордонансами. У 1667 р.
була заснована посада генерал-лейтенанта поліції, який здійснював керівництво
поліцейськими формуваннями країни. У регіонах відповідні функції здійснювалися
інтендантами поліції, юстиції і фінансів.
XV-XVII ст. для багатьох німецьких держав – це період поліцейських регламентів,
основою яких було прагнення впорядкувати усі сфери громадського життя шляхом
його детальної регламентації і створення розгалуженої системи установ,
покликаних стежити за реалізацією адміністративно-поліцейських розпоряджень.
Поліцейські формування в таких умовах могли за своїм розсудом придушувати
будь-які дії, які влада вважала небезпечними для громадського порядку і
спокою.
По іншому було у Великобританії, там доктрина поліцейської держави не
поширилась. В Англії і Уельсі (а пізніше в Шотландії), навпаки, інтенсивно
розвивалися процеси становлення і зміцнення місцевого самоврядування і,
відповідно, децентралізації поліції. Керівництво і контроль над нею вже з XIV
ст. були зосереджені в руках мирової юстиції в особі місцевих суддів-дворян.
Саме вони несли відповідальність за здійснення в місцевому масштабі древньої
королівської прерогативи підтримки правопорядку [[xxx], с. 10]. Власне ж
поліцейські функції покладалися до початку XIX ст. безпосередньо на громадян:
кожен домовласник давав клятву сприяти розшуку і покаранню злочинців, і
зобов’язаний був відслужити рік констеблем.
В кінці XVIII ст. в більшості континентальних європейських країн, насамперед у
Франції, ідея поліцейської держави, що стала джерелом деспотизму, виявила свою
неефективність: всеосяжний поліцейський захист безпеки і добробуту негативно
позначався на економічному і політичному розвитку. Імпульсом до
постабсолютистського реформування національних поліцейських систем стали
демократичні засади Великої французької революції 1789 р., виражені у відомій
Декларації прав людини і громадянина. Однак, у самій революційній Франції
положення Декларації не були втілені в життя. Навпаки, ця країна показала світу
приклад масового політичного терору на основі так званої революційної
законності, який особливо поширився в роки якобінської диктатури. Під час
революції королівська поліція була розігнана, а більшість її службовців було
засуджено як ворогів народу чи страчено без суду. Охорона встановленого
правопорядку здійснювалася загонами національної гвардії, що формувалися на
міліційній основі. Командування ними в Парижі та провінціях покладалося на
комісарів Конвенту і якобінські клуби – своєрідні органи керівництва партією.
В постреволюційний період у Франції вперше у світовій історії була вироблена й
активно реалізовувалася досить чітка і послідовна доктрина поліцейської
діяльності, що згодом була сприйнята іншими країнами і стала основою для
сучасного розуміння ролі поліції в демократичному суспільстві. Ця доктрина
виходила з ідеї про надзвичайну важливість поліцейської роботи для суспільства
і її універсальне значення для будь-якого політичного режиму.
Жорсткі заходи вживалися не тільки щодо політичної опозиції, але і до
кримінальних елементів. Особливу роль у цьому відіграв Наполеон Бонапарт.
Будучи безкомпромісним прихильником зміцнення порядку, він ініціював
надзвичайні каральні акції проти зграй розбійників (мафії того часу), що
наводнили французькі провінції та фактично безкарно тероризували населення.
Були послані загони, що нещадно розправлялися не тільки з безпосередніми
винуватцями і їх помічниками, але і з тими поліцейськими чинами, що виявлялися
винними в потуранні чи в слабкості і бездіяльності влади [[xxxi], с. 33].
Але незважаючи на усю свою трагічність і суперечливість, французький досвід
вплинув на розвиток багатьох європейських країн, насамперед тому, що дозволив
переконатися – зневага до закону і прав особи під політичними гаслами можуть
призвести до національної катастрофи. Завдяки уроку Франції, широку суспільну
підтримку в Європі і Америці одержала теорія правової держави, сформу
- Київ+380960830922