РОЗДІЛ 2
АРХЕТИПНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ ФОРМ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ
У СХІДНИХ ПОЕМАХ ДЖ. Г. БАЙРОНА
2.1. Часопросторовий архетип у структурі інтертекстуальності. Архетипна структура східного доробку Дж. Г. Байрона покликається до життя присутністю в його поезії міфотворчих елементів зі статусом онтологічного: "Повторення дій у межах певної парадигми є свідченням їх онтологічної природи" [188, 15]. З-поміж усіх мотивів творчості англійського романтика найчастіше зустрічається просторово-часовий континуум, або ж за М. Бахтіним - "хронотоп" [16, 324] - такий собі імператив у "міфопоетичному романтизмі". Поезія - "відображення Всесвіту у людській свідомості. Такою вона була в доісторичні часи, обмежуючись спочатку створенням міфів. І разом з міфами вирушила в далеку дорогу, ту саму, яку подолала і вся людська думка, відображаючи і концентруючи Час і Простір" [136, 304]. Чільне місце у нашій роботі відводиться категорії часу, оскільки "в літературі фундаментальним началом у хронотопі є час" [16, 235], це та категорія, якої література не може позбутися.
Ю. Крістева, досліджуючи романний дискурс, виокремлює дві часові категорії: темпоральність нарації та темпоральність готового висловлювання. Перша "утворює стрічку розповіді, її лінійність, каузальність, і мотивацію [...]. Це час історії, яка розповідається" [89, 565] - минулий час: "Низка дескрипцій у минулому часі - ось у чому полягає нарація" [89, 566]. Друга категорія - "темпоральність слова, яке мовиться, темпоральність розгортання власне висловлювання" [89, 565] - теперішній час - "час слова, що промовляється, замінює історичний час процесу нарації" [89, 567]. "Це теперішнє [...] є теперішнє синхронії; воно позначає той факт, що готове висловлювання співпадає з нарацією, що те, що висловлюється, є лише подвоєння нарації, її швидкісний дубляж. Теперішній час дискурсу пересікається з минулим часом історії, як наслідок - виникає двошарова романна темпоральність" [89, 568]. Не торкаючись безпосередньо дискурсу, отож, нарація все ж є його частиною. Така властивість роману уможливлює відповідно співіснування в останньому двох типів темпоральності.
Оскільки інтертекстовий аналіз співвідноситься з дискурсом, наш дискурс - результат реконструкції первинного архетипного значення, а архетип, за К.Г. Юнгом, найадекватніше відроджується саме у міфі. То чи матиме й структура "байронівського" дискурсу з архетипом як знаменником теперішній час? Чи не призведе, випадково, реалізація нововиявленого дискурсу до ще однієї нарації?
За Ю. Крістевою, "у міфологічній моделі історія зливається з дискурсом, продукується у ньому, через нього і завдяки йому, тому дискурс неможливо мислити окремо від історії (від нарації). У цій моделі немає такого суб'єкта, який зробив би своїм минулий час історії або теперішній час дискурсу [...] В міфологічній моделі панує один-єдиний монументальний ХРОНОС" [89, 569].
М. Еліаде спостеріг, що архетип анулює власне "історичний" час, натомість вводить поняття часу "атемпорального", "міфічного"; час - дискретна, а не константна категорія: мирський час розривається і вривається час міфічний [188]. Це також підтверджується природою архетипу, яку наголошує услід за К.Г. Юнгом і Ю. Доманський: "Архетип, як і міф, знаходиться за межами "добра" та "зла", за будь-якими оціночними характеристиками. Архетип просто є, тому казати про його ототожнення з цінностями будь-якої природи та, відповідно, з мораллю доцільно лише у плані співставлення [...] Багато в чому зазначене співставлення є метафоричним" [50, 8]. Саме такий результат й досягається, коли мовець виступає в ролі незалежного суб'єкта й дискурс - готове висловлювання - вже належить лише йому: "Автор здобуває індивідуальність, стає об'єктом-особою, у дію вступає амбівалентна модель роману, й проведена нами диференціація між готовим висловлюванням й оповідком, дискурсом та історією набуває своєї цінності" [89, 569].
Розщеплення дискурсу разом з визначенням двох типів категорії часу актуалізує та є власне проекцією двох аспектів інтерпретації несвідомого -об'єктивної (нарація) та суб'єктивної (дискурс) - амальгами архетипів. Як зазначає Х. Керлот, "суб'єктивна інтерпретація є достеменна інтерпретація: вона бере найширші та найглибші знання символу1 в кожний заданий момент і застосовує його до певних заданих параметрів" [82, 56].
За природознавчим потрактуванням категорія часу осмислюється як прогресуючий рух; потік, який зі стрімкістю гірського джерела рухається лише вперед. Якщо час - рух уперед, отож, до смерті, і ми його не в змозі спинити, в чому основна проблема - тоді він символізуватиме немічність людини й рефлектуватиме за філософськими категоріями ентропійну концепцію часу. Звернемося до теїстичних міркувань про те, що людина не завше виступала як обмежена безсила інстанція, а її життя не планувалося Творцем як драма. Така думка звучить і у Дж. Г. Байрона, навертаючи нас до потрактування часової категорії як есхатологічної:
That life of Immortality, secure
To none, save them whose faith in Christ is sure [210, 306].
Вічне життя нікому не гарантоване
За виключенням тих, хто має віру у Христа2.
Східні персонажі Дж. Г. Байрона вочевидь не святі, і якщо відбір до пекла чи до раю здійснюється за порушенням чи дотриманням десяти заповідей, то їхній час - ентропійний. Підтвердження цьому прочитуємо у зразках фрагментів романтично осмисленого убивства, помсти та подружньої зради. Романтичні цінності Дж. Г. Байрона попирають церковні канони, ідеї ранньої християнcької філософії, лицарські постулати середньовіччя чи інквізиторську політику. Байронівський романтизм - це бунт проти норм, правил та категорій. Бунт проти пісень невинності В. Блейка, поезії Дж. Кітса та П.Б. Шеллі. Бунт проти апокаліптичного світу, де час осмислюється як есхатологічне, з новітнім поціновуванням світу демонічного, світу пекла, відповідно, є демонстрацією ентропійного часу. Його поезія, східні поеми зокрема, є нестримним прагненням зд