Ви є тут

Формування політичної культури сучасної владної еліти в Україні.

Автор: 
Добіжа Василь Валерійович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U003134
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ ВЛАДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

2.1. Політична культура владної еліти в умовах суспільно-історичної трансформації

Формування політичної культури владної еліти - це тривалий і безперервний процес, якісні характеристики якого залежать від багатьох складових. Не слід зайвий раз доводити, що міру цивілізованості всякого соціуму і компетентності його елітних прошарків визначає саме рівень політичної культури. Але якщо політична культура країни виявляється в політичному дискурсі, то політична культура владної еліти - у характеристиках механізмів ухвалення рішень. Якщо в широкому розумінні поняттям "політична культура" охоплюється весь спектр ціннісних орієнтацій, то у вужчому - рівень політичної свідомості і поведінки, культуру діяльності як окремих політиків, так і владної еліти в цілому.
Політична культура еліт складається з переконань, позицій та думок стосовно політики тих осіб, які є наближеними до центральної політичної влади. Слід погодитися, на нашу думку, з американськими політологами стосовно того, що цінності еліти є більш узгоджені та послідовні, ніж цінності широкого загалу [218].
Разом з тим, якщо вплив політичної культури мас на політичну стабільність широко обговорюється, значно менше уваги приділяється ролі політичної культури еліт. Але ж у країнах з патріархальною або підданською політичною культурою політична культура еліт відіграє найважливішу роль. Навіть там, де позитивне ставлення мас до політики є добре визначеним, як, наприклад, у країнах консолідованої ліберальної демократії, погляди еліти все ж таки найбільш безпосередньо впливають на прийняття політичних рішень. Виродження, занепад еліти завжди означає порушення рівноваги в політичній системі, а часто і занепад держави. Це особливо яскраво простежується в історії української державності, бо для стабільного розвитку політичної системи потрібна активна творча меншість.
Як відомо, теоретик еліти В. Паретто вважав історію кладовищем еліт, вивівши закон її постійної циркуляції. Тому вважаємо за доцільне під цим кутом зору розглянути не тільки циркуляцію та елітотворчі процеси в Україні, але і зміну ціннісних культурно-політичних орієнтацій владної еліти. Процес формування політичної еліти в Україні складний і дискусійний, він потребує окремого дослідження. Можна твердити, що кожна історична доба мала свою еліту, а тому важко, а може, й неможливо простежити історичну спадковість української еліти, а тим паче, її політичної культури, з давнини до наших днів. Тим більше, що через втрату державності спостерігається відсутність існування її упродовж значного часу.
Можна припустити, що політична еліта, як і її політична культура, розвивалася певними замкнутими циклами, які пов'язуються, хоча й досить умовно з історичними етапами державності. Отже, зважаючи на таку умовність, ми можемо подати свою інтерпретацію історичних етапів еволюції української владної еліти паралельно із еволюцією її політичної культури.
Першим етапом можна означити період Київської і Галицько-Волинської держав. XVII - XVIII ст. - другий історичний етап існування національної еліти. З кінця XIX ст. по 20-ті роки ХХ ст. тривав третій етап, 20-ті роки ХХ ст. - кінець ХХ ст. - четвертий етап. Нарешті, кінець ХХ ст. від дати проголошення незалежності України по сьогоднішній день можна вважати заключним етапом становлення української владної еліти та її політичної культури. Загалом, елітотворчі процеси, з одного боку, відбувалися аналогічно до західноєвропейських зразків. Однак запізнення соціально-державницького процесу дещо гальмувало й елітотворення, а, отже, і становлення політичної культури владної еліти. З іншого боку, процеси елітотворення певною мірою нероздільні.
Перший цикл для еліти розтягнувся до XV -XVI ст., коли йшли асиміляція, розчинення еліти, її адаптація у межах Великого князівства Литовського та Польщі, і це не дає змоги чітко розмежувати ці цикли. Історичний аналіз дозволяє стверджувати, що з самого початку політична культура владної еліти визрівала в умовах толерантної взаємодії з різноманітними формами політичних інститутів і базувалася на суто демократичних засадах. Здавен суспільна свідомість сприймала певний політико-культурний порядок, пов'язаний із наявністю змішаних політичних інститутів, як висхідний елемент розподілу влади. Наприклад, своєрідний політико-культурний порядок являла собою триєдина схема сполучення різноманітних форм влади. У Київській Русі в кожному окремому князівстві вже можна спостерігати дану політичну схему: князі-бояри-віче, тобто, монархічний, аристократичний і демократичний елементи.
Київські князі були змушені зважати на Віче - народні збори, орган влади феодальної демократії, проте діяльність його обмежувалася правом схвалювати чи не погоджуватися з політикою правителя без права здійснення будь-якої законодавчої діяльності.
Ґрунтувалася поведінка індивіда на традиціях, звичаях та у відповідності й на підставі релігійної культури незалежно від панівної в країні релігії. Законодавчі функції були у Верховного голови - князя, тому саме він був законодавцем і здійснював законодавчу владу. Це зрозуміло, бо як держава Київська Русь сформувалася під впливом об'єктивних чинників, передусім через загрозу зовнішніх ворогів. У таких умовах князь був суб'єктом, який акумулював ресурси, у тому числі й людські. "Не можна виключити того, - стверджує В. Литвин, - що соціально-статусний горизонт учасників віча обмежувався головно князівською дружиною" [212].
Вічові зібрання, отже, охоплювали поверхневий і дуже тонкий прошарок давньоруського соціуму. Як інституційована форма участі в політичному житті, воно робило вічовиків ситуативно причетними до різних форм і сутнісних проявів активності у політичній сфері: від певних політичних ритуалів до обрання або вигнання князя. Водночас, у давній Київській державі віче не розвинулося до рівня цілком самостійного політичного і