РОЗДІЛ 2
ДОСВІД ПОЛІКУЛЬТУРНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВ У ГІМНАЗІЯХ УКРАЇНИ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Полікультурна спрямованість змісту предметів гуманітарного циклу в
навчально-виховному процесі вітчизняних гімназій другої половини ХІХ – початку
ХХ ст.
Зміст полікультурної освіти багатоаспектний. Також він відрізняється
трансдисциплінарним характером, що дозволяє розглядати проблему полікультурного
виховання учнів у контексті розвитку змісту навчальних дисциплін гуманітарного
циклу.
Аналіз науково-педагогічної літератури доводить, що видатні вітчизняні вчені
ХІХ – початку ХХ ст. у своїй творчості підкреслювали виняткове значення
літератури, мови й історії у формуванні всебічно розвиненої особистості.
Ще на початку ХІХ ст. видатний суспільний діяч М. Новиков наголошував, що
виховання в навчальному закладі повинно здійснюватися на основі трьох
складників: “Виховання фізичне, що стосується до одного тіла; моральне, що має
предметом освіту серця, тобто освіту та керування натурального відчуття й волі
дітей; і розумове виховання, що займається освіченням або освітою розуму” [230,
89]. При цьому, зауважував він, слід усіма силами прищеплювати учневі звичку до
порядку й самодисципліни, людське, дружнє ставлення до всіх, уміння бути
сумлінним і шанобливим. Запоруку досягнення таких результатів М. Новиков убачав
у забезпеченні якості й систематичності викладання, оновленні змісту таких
дисциплін, як законодавство, релігія, історія, мова, література, основи
мистецтва.
Пізніше проблема виховного потенціалу гуманітарних дисциплін розроблялася
видатними педагогами другої половини XIX – початку XX ст.: В. Бехтерєвим, М.
Демковим, К. Єльницьким, П. Каптерєвим, К. Ушинським. Так, К. Єльницький в
одній зі своїх педагогічних статей писав: “Освіта і правильне виховання
становлять самі по собі найбільше благо для людини. Воно веде до розширення її
розумового кругозору, що дає їй можливість легше і краще виконувати свою роль
на землі … Вони ж розкривають перед нею світ найкращих ідеалів, осягаючи які,
людина, природно, стає вище, шляхетніше своїм духом” [118,140].
Провідні педагоги досліджуваного періоду вважали, що саме гуманітарні предмети
– рідна мова та література, давні мови, нові іноземні мови, зарубіжна
література, всесвітня історія – мають вагоме значення у вихованні серця, душі
та розуму учнів, формуванні в них позитивного та толерантного ставлення до
взаємодії національного та загальнолюдського, етнічного й міжетнічного,
розширенні поняття про любов, добро, чуйність, взаємоповагу тощо.
Таке розуміння проблеми було цілком виправданим, оскільки суспільство й
соціальне середовище виступають важливими факторами у процесі виховання
особистості дитини. У свою чергу, отримати знання про суспільство й соціальне
середовище можливо лише завдяки вивченню навчальних предметів із
загальнолюдським змістом, тобто гуманітарних дисциплін.
Дослідженням доведено, що у вітчизняних гімназіях другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. феномен полікультурності був представлений гармонійним поєднанням у
змісті освіти, і зокрема в дисциплінах гуманітарного циклу, національного
колориту й інокультури. Відстоюючи думку, що особистість поступово переходить
від засвоєння своєї, рідної культури до знайомства з іншою, світовою, видатні
вітчизняні педагоги й діячі культури другої половини XIX – початку ХХ ст.
підкреслювали важливість вивчення учнями вітчизняної історії, рідної мови та
літератури. До розробки змісту цих дисциплін висували високі вимоги:
відображення в навчальному матеріалі гуманістичних ідей; характеристика
унікальних рис різних народів у контексті вітчизняної та світової
культур; розкриття в різних культурах спільних елементів традицій, що сприяють
досягненню миру та злагоди; залучення учнів до світової культури, розкриття
процесу взаємозв’язку країн і народів в історії розвитку людства, – оскільки на
їх основі здійснювалася підготовка підростаючого покоління до життя серед
різноманітних виявів культурної своєрідності.
Так, М. Демков зазначав: “У середньому навчальному закладі починає виховуватись
уже внутрішня людина: разом з тим розширюється поняття про любов, від любові
конкретної, індивідуальної піднімається до любові національної, виховується
любов до Батьківщини (патріотизм) і загальнолюдська. Уроками користуються не
тільки для збагачення учнів відомостями, для наповнення голів знаннями, але і
для розширення розуміння, для зміцнення цієї внутрішньої людини. Таким чином,
для моральних і громадянських задач можна користуватися не тільки уроками
Закону Божого, але й уроками словесності, давніх і нових іноземних мов” [96,
55].
Однак слід зазначити, що в навчальних планах і програмах для вітчизняних
гімназій досліджуваного періоду під назвами “Історія батьківщини”, “Рідна мова
і література” малися на увазі не історія України й не українська мова.
Натомість учні з першого класу знайомилися з історією Російської імперії,
російською мовою та художніми пам’ятками російської літератури [353].
Уважаючи знання гімназистів з історії України, української мови та літератури
малокорисними, Міністерство народної освіти систематично впроваджувало заходи
щодо викорінення цих навчальних дисциплін. Зокрема, “юридичною основою для
наруги над українською мовою й українським народом був циркуляр впливового при
дворі Олександра ІІ міністра внутрішніх справ графа Валуєва ... в якому
категорично підкреслювалось, що ніякої окремої малоросійської мови не було,
немає і бути не може” [125, 18].
Згідно з указом, підписаним Олександром II у 1876 р., було припинено видання
творів українських
- Київ+380960830922