Вы здесь

Науково-дослідна діяльність Керченського історико-археологічного музею (1922-1988 рр.): археологічний аспект.

Автор: 
Баукова Анастасія Юріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U004510
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
НАУКОВО-ДОСЛІДНА ДІЯЛЬНІСТЬ КЕРЧЕНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНОГО
МУЗЕЮ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
2.1. Створення КДІАМ та перші роки його діяльності
Керченський історико-археологічний музей належить до найстаріших археологічних
установ України. Він був створений у квітні 1922 р. на базі Керченського музею
старожитностей, що з 1826 р. проводив археологічні розкопки городищ та
некрополів Боспорського царства. Навколо установи завжди гуртувались любителі
старовини, археологи-аматори, колекціонери. Головною особливістю розкопок ХІХ —
початку ХХ ст. було дослідження ґрунтових та курганних некрополів Керченського
та Таманського півострова з метою пошуку “ефектних знахідок” для поповнення
колекцій Ермітажу та інших центральних музеїв Росії.
Досвід проведення археологічних досліджень різнохарактерних пам’яток, набутий
більше ніж за сто років від початку вивчення історичного минулого Керчі та її
околиць, успішно використовували археологи новоствореного музею.
Для більш повного висвітлення діяльності КДІАМ у міжвоєнний період слід коротко
охарактеризувати політичні та економічні обставини початку 20-х років минулого
століття, що суттєво вплинули на стан та розвиток археології в Керчі.
У новоствореній Радянській державі справами музеїв не опікувався жоден із
утворених комісаріатів. У РРФСР відповідно до декретів нової влади в листопаді
1917 р. було створено Народний комісаріат з освіти (Наркомпрос), який серед
іншого опікувався справами культурно-просвітницьких установ. Але через
військово-політичні події того часу питання музейної справи вважалися
другорядними.
Загалом період 1919–1921 рр. був дуже складним в історії діяльності музею. За
цей час на посаді директора змінили один одного П. Месаксуді (тютюновий
магнат), Л. Шкорпіл (дружина В. Шкорпіла) та К. Гриневич. Усе це в поєднанні з
політичною та економічною нестабільністю вкрай негативно позначилося на стані
археологічних досліджень у Керчі.
Після закінчення громадянської війни у Криму і встановлення радянської влади
музей перейшов у завідування місцевого Відділу народної освіти і був оголошений
радянською державною установою [5, 37]. Восьмого грудня 1920 р. наказом №44
Керченського революційного комітету всі пам’ятки старовини та мистецтва
оголошено державною власністю. Усім установам та приватним особам у триденний
термін було наказано подати в музей відомості про наявні в них предмети
старовини та мистецтва з їх докладним описом [5, 72]. З 1921 р. Керченський
музей було переведено у підпорядкування безпосередньо Кримському відділу
народної освіти в особі Кримського обласного комітету у справах музеїв
(КримОХРІС). Цей комітет був складовою частиною Відділу у справах музеїв та
охорони пам’яток мистецтва та старовини РРФСР і мав свої підрозділи у
Бахчисараї, Євпаторії, Керчі, Феодосії та Ялті. Головним завданням установи був
нагляд за музеями, археологічними та архітектурними пам’ятками півострова.
Очолював КримОХРІС відомий вчений Г. Бонч-Осмоловський. На засіданнях Вченої
ради при КримОХРІСі неодноразово обговорювались питання охорони керченських
пам’яток історії та археології. У архівних документах є згадка про доповідь
Н. Ернста “Стан музеїв та старожитностей Феодосії та Керчі та заходи щодо їх
охорони (звіт про поїздку)”, обговорення питань про заходи щодо охорони
старожитностей в Керчі, про реставрацію фресок склепу Деметри тощо [100, 5-6].
У липні 1921 р. через від’їзд К. Гриневича до Ленінграда директором
Керченського музею було призначено Юлія Юлійовича Марті, який раніше завідував
Мелек-Чесменським курганом. Одночасно Ю. Марті також став головою Керченського
ОХРІСу. Насамперед Керченський ОХРІС провів облік усіх художніх та
археологічних цінностей, що перебували у приватній власності мешканців Керчі
або не належали нікому.
Слід окремо звернути увагу на економічні умови, що склались у Криму на початку
20-х років ХХ ст. Річ у тім, що після низки революційних та військових дій
місто Керч було дуже спустошене. До розрухи додалися голод та неврожай
1921–1922 рр. Унаслідок відсутності деревини для опалення до 30% житлового
фонду міста було зруйновано, нищились й усі насадження за межами міста та
частково міські парки. За два роки населення Керчі скоротилося з 36000 до 26000
чоловік [222, 179]. Серед загиблих від голоду були й декілька
археологів-музейних співробітників.
У першій половині 20-х років ХХ ст. було видано низку нормативно-правових
актів, що регламентували проведення археологічних досліджень у Криму та охорону
культурної спадщини. Наказом №450 Кримревкому “Про націоналізацію музеїв та
пам’яток культури” від 11 серпня 1921 р. націоналізовано район Керченського
городища та місця всіх археологічних розкопок Керченського району. Також було
заборонено проводити археологічні розкопки, розвідки та пошуки без дозволу
КримОХРІСу. Ця заборона стосувалась як працівників радянських установ, так і
приватних осіб [2, 65]. Питання охорони культурної спадщини та протидії
скарбошукацтву регулювались постановою Кримської ради народних комісарів “Про
контроль за антикварною та комісійною торгівлею з метою охорони художніх творів
і предметів старовини”.
З квітня 1922 р. Керченський музей став підвідомчим Наркомпросу РРФСР та
отримав назву Керченський державний історико-археологічний музей [71, 1]. У
тому ж році в Москві було створено Головне управління науковими,
науково-художніми та музейними установами (Головнаука), що входило до складу
Наркомпросу РРФСР упродовж 1922–1933 р. Головнаука керувала роботою академій,
наукових товариств, науково-дослідних інститутів, наукових бібліотек та
нау