РОЗДІЛ 2
ЕКЗИСТЕНЦІЯ СЛОВА БОЖОГО
ВІД ІПАТІЯ ПОТІЯ ДО МЕЛЕТІЯ СМОТРИЦЬКОГО
2.1. Історико-хронологічний вимір поберестейської польськомовної полеміки в
Україні
Усю українську польськомовну прозу ІІ половини XVI ст. можна помістити в межах
єдиного полемічного дискурсу. На відміну від інших європейських народів, де вже
робило перші вагомі кроки бароко, наші землі все ще вели дискусії щодо
релігійних і суспільних питань. Така позиція вітчизняної літератури в
європейському контексті була викликана передусім прагненням єдності та
незалежності української нації, що вступало в неминучий конфлікт з тогочасною
дійсністю, а також роздвоєнням поміж православними ортодоксійними традиціями та
католицьким культурно-освітнім новаторством, непозбавленим рис радикалізму.
З цієї точки зору українська польськомовна проза кінця XVI – початку XVII ст.
могла б претендувати на статус документалістики та богословських трактатів.
Проте, на нашу думку, слушною є позиція А. Брюкнера, який зауважував: „Історію
унії вивчали і вивчають інші, а теологічні суперечки затихли, тим паче, що
полемічна література ані історикові всього матеріалу не надає, ані теолога
методом і висновками задовільнити не може [171, с. 579]”.
Тож перед сучасними медієвістами постає завдання вироблення синкретичного
методу дослідження творів барокової і добарокової доби, яке передусім повинно
випливати з художньої цінності досліджуваного матеріалу. „Поза поверховими
виявами зміни ментальних орієнтацій (єзуїтські школи, догматична полеміка,
перехід окремих українців на протестантство, вибір західної юрисдикції тощо),
мусимо відшукати в питомо українському культурно-релігійному житті такі
зрушення, котрі б засвідчили існування природних процесів самооновлення
цивілізації, що їхні джерела містяться у самій нашій духовній культурі як
інтегральній частині християнської цивілізації Європи [79, с. 53]”. У цьому
спектрі літературознавчих розвідок особливої уваги вимагає проблема
герменевтики біблійного дискурсу.
Особливий внесок у повернення українському письменству його духу універсалізму
на початку XIX ст. зробив один з представників Руської Трійці, Іван Вагилевич.
На початку XX ст. осмислення давньої української прози знайшло найяскравіше
відображення у дослідженнях М. Грушевського, І. Франка, М. Возняка. На
сучасному етапі розвитку української історико-літературної думки потрібно
відзначити праці П. Яременка, О. Мишанича, І. Ісіченка, Р. Радишевського,
І. Паславського, Н. Поплавської. У вивченні християнської спрямованості
літератури кінця XVI – початку XVII століть особливої уваги заслуговують
дослідження Л. Ушкалова (харківська школа), А. Нямцу, В. Антофійчука
(чернівецька школа літературознавчих досліджень). При Вроцлавському
університеті (Республіка Польща) над поновним виданням і вивченням полемічних
творів поберестейського періоду працюють Я. Билінський і Ю. Длугош. Ініціатором
факсимільного видання полемічних стародруків і поглибленого, різнобічного їх
дослідження став Д. Фрік (гарвардська школа літературознавчих досліджень). При
цьому не варто забувати, що чимало полемічних трактатів XVI і XVII ст.
не перевидавали, а латинська, староукраїнська чи старопольська мови
незрозумілі сучасному читачеві і потребують кропіткої адаптаційної праці
видавців і дослідників.
Саме тому, що метою нашого дослідження не є адаптування давніх польських
текстів до сучасного культурного середовища, в цитуванні польськомовних
полемічних творів дотримуємося правопису, який застосовували самі автори, зі
збереженням індивідуальних особливостей, що були властиві кожному з них, навіть
якщо ті зовсім не відповідають вимогам сучасної польської мови.
Завдяки поверненню до призабутих архівних джерел повертаємося до формування
тогочасного цілісного світобачення, коли стиралися межі поміж суспільним,
релігійним і літературним, а східнослов’янські народності віднаходили власну
тожсамість у межах єдиної „субкультури”, яка не була штучним творивом
інтелектуалів чи суспільних сил, а природньо виростала з подібності і
одночасного різноманіття мовленнєвої символіки. Оскільки ж термін „субкультура”
дещо завужує визначальну роль національного самоусвідомлення в українському,
польському, білоруському і російському письменствах, для визначення тогочасного
суспільно-літературного процесу скористаємося поняттям „пограниччя культур”.
Саме до такого дефінітивного підходу відсилає нас білоруський дослідник життя
і творчості Іпатія Потія С. Подокшин [114, с. 6].
Сучасне переосмислення польськомовної прози поберестейського періоду претендує
на об’єктивізм з декількох причин:
– демократизація незалежного українського суспільства знаходить відповідний
відгук і в літературно-критичному контексті;
– біблійний аспект прози кінця XVI – початку XVII ст. в Україні перегукується з
релігійними тенденціями сучасності;
– повертаючись до давніх витоків нашої прози, ми повинні віддати належне тим
діячам, про яких історія довго замовчувала чи піддавала їхню творчість
тотальній ідеологізації.
В умовах зіткнення і протистояння трьох ідеологічних чинників, – православного,
католицького і реформаційного, – наприкінці XVI ст. творилася програма
культурно-просвітницького синтезу та інтеграції, яка знайшла свій вияв у
проголошенні Берестейської унії 1596 року.
Руські землі, які в той час належали Польщі і піддавалися різноманітним
впливам, стояли перед дилемою: який шлях культурно-релігійної окциденталізації
обрати – прореформаційний чи прокатолицький. Двоїстий характер поберестейської
культури Русі, як слушно зазначає Марія Карплюк, сприяв її пожвав
- Київ+380960830922