Вы здесь

Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя).

Автор: 
Салтовський Олександр Іванович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
0503U000483
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2: Державницькі ідеї в писемних пам’ятках Київської Русі.
Політична думка України своїм корінням сягає сивої давнини доісторичних часів.
Предки сучасних українців, що на протязі віків посідали територію між Чорним
морем і поліськими болотами, між Карпатами та Доном не залишили писемних
пам‘яток, що збереглися до нашого часу.
Про їх уявлення про сенс суспільного життя, способи його організації, механізми
вирішення соціальних конфліктів ми можемо судити завдяки записам їх сучасників
– греків, римлян, готів, а також даних археологічних досліджень.
Вирішення проблеми початку існування найдавніших форм державності на території
сучасної України губиться в глибині тисячоліть. Одні племена змінювали інші,
міцніли та занепадали племінні союзи та первісні держави. Однак кожен з цих
суб’єктів політичних процесів, що відбувалися в доісторичні часи на території
нашої Батьківщини, залишав свій слід в колективній пам’яті сучасних українців,
в стереотипах відбитих у політичній культурі українського народу, у способі
мислення та в ставленні до тих чи інших питань та способах їх вирішення.
Перші племена на цій частині Європейського континенту, про які з високим
ступенем імовірності можна стверджувати, що вони вже мали зачатки державної
організації, були трипільці, яких ми знаходимо на території сучасної України
вже в IV тисячолітті до н.е.
Археологічні дослідження трипільської культури свідчать про високий рівень
суспільної організації племен-носіїв цієї культури. Проте міста з
багатотисячним населенням, чіткою плановою забудовою, кількапо-верховими
спорудами, культовими будівлями, циклопічні оборонні споруди – Змієві вали,
найдавніші з яких були побудовані в ІІ тисячолітті до н.е. і зведення яких
вимагало координації зусиль десятків тисяч людей одночасно – все це свідчить
про досить високий рівень, як на той час, соціальної організації трипільських
племен. Високий рівень матеріальної (гончарне виробництво, що мало товарний
характер, способи обробітку землі, виготовлення прикрас і т.п.) та духовної
культури (наявність розвиненої системи міфологічних уявлень, яка практично в
незмінному вигляді дійшла до нас, оригінального календаря та складних
космогонічних уявлень, буквеної писемності, успішні спроби розшифровки якої
були зроблені М.Суслопаровим) також свідчать на користь підтвердження даної
тези.
Наприкінці ІІ – на початку І тисячоліття до н.е. степи Південної України
населяли найдавніші з відомих нам під своєю власною назвою племена кіммерійців.
Дані про них досить обмежені, щодо їх етнічної приналежності єдиної думки серед
науковців немає. З писемних джерел інших народів відомо лише, що вони були
кочівниками і влаштовували походи в Передню Азію, вступаючи у
військово-політичні союзи з державами цього регіону. Про державний устрій
кіммерійців докладних даних не існує, хоча відомо, що вони мали племінну знать
і "царів".
Приблизно у VІІ сторіччі до н.е. кіммерійців з Північного Причорномор’я
витіснили племена народу, що затримався на цій території більше тисячі років –
скіфи. Про їх етнічну приналежність серед вчених також не існує єдиної думки.
Частина істориків, слідуючи традиції давньогрецьких авторів, вважає скіфів
кочовими племенами іранського походження, що вийшли з степів між Уралом та
Волгою. Але скіфські легенди про їх власне походження, записані тими ж
давньогрецькими істориками, спростовують цю думку. Згідно з однією, скіфи
походять від Геракла та напівдіви-напівзмії, що жила в дніпровських плавнях, а
згідно з другою, пращурам скіфів боги послали священні золоті плуг, ярмо,
сокиру і чашу, які навряд чи могли б бути священними для кочівників. У всякому
разі, можна твердити, що значна частина скіфського населення України була
пов’язана з землеробством (т.з. скіфи-орачі та скіфи-землероби).
Суспільний лад скіфів був досить складним. Відомо, що скіфські племена
поділялись на царських, кочівників, орачів, землеробів та калліпідів (які
утворились внаслідок змішання скіфів з поселенцями давньогрецьких колоній
Північного Причорномор’я). Кожен з цих союзів племен мав свого "царя", серед
яких головним був вождь царських скіфів. Відомо також, що в деякі періоди всі
скіфи мали одного царя (в ІV сторіччі до н.е. таким "царем" був Атей), але їх
влада мала тимчасовий характер.
На чолі суспільства стояли "царі" та родові старійшини. Влада "царів" була
спадковою, сильною та деспотичною і мала, за уявленнями самих скіфів,
божественне походження. Однак вона була обмежена народними зборами – "Радою
скіфів". "Рада" мала право усувати "царів" від влади і вибирати нових з числа
членів царського роду.
Проблема існування державної організації у скіфів, часу її появи та характеру
не має однозначного трактування в сучасній науковій літературі. Найпоширенішою
є думка про те, що скіфське суспільство знаходилось на стадії ранньокласових
відносин та державності заснованої на експлуатації праці рабів, збіднілих
співплемінників та землеробського населення. Як відзначав ще Страбон, номади
займалися більше війною, ніж розбоєм, ведучи війни за данину: віддаючи землю
звиклим до землеробства, вони задовольняються одержанням помірної данини.
Дослідження державності давніх скіфів що дає можливість прослідкувати
формування у землеробських племен (предків сучасних українців) ставлення до
держави, уособленням якої були царські скіфи, та проаналізувати характер
взаємовідносин основної маси населення і державного механізму. Чужинність
державної влади (як соціальна, так і, можливо, етнічна), її певна
відстороненість від нагальних проблем життя давніх предків українців (обмеження
завдань