Розділ 2. Філософсько-освітня парадигма
2.1. Філософсько-освітня парадигма як ключове поняття філософського аналізу освіти
Узагальнююче-рефлексивна та проектно-спрямовуюча функції філософії освіти по відношенню до розвитку освітньої системи проявляються в тому, що вона створює її парадигму - змістовно та формально інтегровану сукупність найбільш загальних засадничих системостворюючих ідей та принципів, що визначають теоретико-методологічні та світоглядні основи освітньої практики та педагогічної теорії. Філософсько-освітня парадигма є квінтесенцією філософсько-освітнього знання, саме на цьому рівні досягається його цілісність та взаємообумовленість окремих напрямів та структурних компонентів, а також кристалізується соціокультурна функціональність даної сфери знань. Із змістовного боку філософсько-освітня парадигма ґрунтується на узагальненні основних підходів до вирішення свого проблемного поля у всіх його аспектах, за винятком внутрішніх проблем гносеологічного характеру. Таким чином, філософсько-освітня парадигма у концентрованому вигляді відображає соціальну значущість філософії освіти для функціонування та розвитку системи освіти, і в більш широкому плані - як аспекту соціокультурного життя суспільства.
Формування філософського розуміння парадигмальних основ розвитку освіти здійснюється на теоретико-методологічних засадах, розроблених сучасною постмодерністською філософією. В основі розробки проблеми парадигми лежить ключовий постмодерністський постулат щодо відносності істини. "Поняття істини в ХХ столітті поступово поступається місцем поняттю моделі, усвідомлюються принципові неповнота та схематичність будь-якого опису явищ, принципова відсутність можливості цілком точного і повністю формалізованого знання" (112, с.79).
Методологічною основою нового підходу у постмодерністській філософії і до проблем освіти є соціокультурна заангажованість людини та реалізація принципу деконструктивізму, впровадженого Ж.Деррідою. "Предмет реконструкції - не тільки конкретний літературний чи філософський текст, але вся західна концепція раціональності і уявлення про науку, мову і здоровий глузд, що лежать в її основі. Головною мішенню реконструкції є дистинкції між істиною та вигадкою, дійсністю та видимістю, і метою є демонстрація умовного характеру цієї дистинкції" (364, С.117).
Основоположником парадигмального підходу до характеристики науки, що сформувався на постмодерністських засадах, вважається Т.Кун. Він наступним чином визначає парадигму: "визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству" (210, С.11).
Кун вважає, що наука розвивається стадіями: передпарадигмальна наука, нормальна наука, криза, революція, нова нормальна наука. Існує множинність парадигм, що по-різному пояснюють природу одних і тих же явищ. Важливим є створення певних "правил гри", які в подальшому дозволять зробити правильний вибір однієї з конкуруючих парадигм. І нормальна наука якраз і характеризується наявністю головної парадигми.
Значення цього терміну у Куна двозначне. В одному розумінні - це загальний "погляд на світ", який включає в себе теорії, методи виміру і навіть метафізичні абстракції. В іншому - парадигма підкреслює важливість "конкретних наукових досягнень", що забезпечують моделі, з яких виростають конкретні когерентні традиції наукових досліджень. "Нормальна наука для Куна не є процесом "прикладання" загальних законів до нових окремих випадків. Скоріше, вирішення нових проблем з'являються шляхом їх конкретного моделювання, що лежить в основі нового підходу" (447, Р.67-68).
Криза з'являється при накопиченні значної кількості аномалій, які парадигма не може пояснити. Кількість і якісну складність цих аномалій неможливо вказати. Відбувається наукова революція і з'являється нова парадигма. Однак стара і нова парадигма не розмірні між собою, а тому об'єктивний вибір кращої парадигми просто неможливий. Кун вказує, що немає і не може бути загального стандарту, на основі якого можна вибрати кращу парадигму.
На практиці виживає та парадигма, яка має більший потенціал для майбутніх досліджень. Тим самим Кун вводить так званий еволюційний підхід для пояснення можливості розвитку науки без застосування поняття "істини". Кунівська наука прагне не до істинного опису світу, а до інтерпретації світу через діяльність по вирішенню проблем.
В сучасних умовах здійснюються чисельні спроби синтезувати кунівський підхід до науки та традиційно-філософський. В якості одного з варіантів такого синтезу можна вважати визначення відомого американського філософа науки Р.Н.Джайра, концепція якого "відмовляється від пошуку критерію наукової раціональності, відхиляє спроби відділити зміст і метод науки від психічної та соціальної реальності, але зберігає погляд на науку як на репрезентаційну активність. Система відліку такого пояснення може бути знайдена ... в когнітивних науках та еволюційних моделях наукових областей" (447, Р. 73).
У вітчизняній філософській літературі парадигма використовується в основному якраз у модифікованому варіанті синтезу традиційного та постмодерністського розуміння. Іншими словами, ідея парадигми як основи розвитку науки приймається, проте, як правило, тлумачиться в рамках центральної ідеї традиційної філософії, тобто пошуку об'єктивної істини. Значна частина дослідників просто використовує поняття парадигми у його первісному значенні (моделі), не вдаючись до глибоких філософських обґрунтувань природи поняття, але неявно все ж спираючись на ідеї традиційної філософії. Цей підхід домінує і при дослідженні парадигмальних основ розвитку освіти.
Е.Н.Гусинський та Ю.Й.Турчанінова так визначають роль парадигми у становленні філософії освіти як науки: "... поняття парадигми, яке означає загальноприйнятий у даному науковому співтоваристві підхід - цілісну сукупність ідей, цінностей, методів та стилю. Цей підхід звичайно задається класичною працею видатного вченого і потім розп
- Київ+380960830922